ХВАЛЬКУВАТИЙ БАЙ
Розповідають, що в давнину в одного бая була корова. Корова була вже стара-престара, і бай вирішив її більше не годувати. А треба вам сказати, що бай був страшенно хвалькуватий. Ось він і надумав: «А що, коли я не заріжу корову, а просто прожену її з двору. Чи не похвалять мене люди за це?»
На другий день, коли в селі виганяли в поле череду, бай вивів свою корову і сказав при всіх:
— Прощавай, корівонько, двадцять років годувала ти мене. А тепер йди і сама себе годуй.
Сказавши це, бай гордовито повернувся до хати. А корова стала жити в полі одна.
Але ось настала зима. Не було де корові ховатися від крижаного вітру та снігу. Пожалів її один бідняк і привів до себе додому. Привів і каже своїй старій.
— Давай візьмемо її до себе, а то замерзне худобина або з голоду помре...
А у старого з старою зроду не було жодної худобини. То й стали вони дбайливо доглядати корову. А вдячна корова почала давати їм молоко цілими відрами.
Почув про це бай, прийшов до старого й каже:
— Адже це моя корова. Поверни мені її назад...
А старий відповідає:
— Хіба вона твоя? Усе село знає, що ти прогнав її... А ми від дощу її захистили, годували...
Довго сперечалися багатій-бай і бідняк. Нарешті вирішили звернутися до казия — сільського судді. Суддя вислухав обох і каже:
— Хто правильно відповість на мої запитання, той отримає корову. А запитання мої такі: що на світі найжирніше, що найгарніше і третє запитання — хто з вас обох найрозумніший?
— Ха,— сказав бай,— відповісти на ці запитання мені дуже легко.
А старий зажурився: звідки йому було знати про все це. Прийшов додому, розповів про все своїй старій. І з смутком додав:
— Мабуть, ми знову залишимось з тобою без корови...

ДВА ЛЕДАРІ
Давно-давно, розповідають, жили два ледарі. Пішли вони якось у ліс і побачили яблуню. І росли на ній, розказують, смачні-пресмачні яблука:
Ледарі проголодалися. Ось один і каже:
— Слухай-но, давай потрусимо яблуню, хоч яблук поїмо.
— Ще що придумав — трусити дерево. Давай краще ляжемо на землю під яблунею— яблуко само в рот упаде.
Лягли  під   яблунею, роти   порозкривали.
— Послухай-но,— каже один,— якщо яблуко і впаде, його ж жувати доведеться.
— Справді,— погодився другий.
Так  і повернулись вони  додому голодні.

ТРИ ДОЧКИ
Жила в давні часи одна жінка. І було у неї три дочки. Багато доводилось працювати жінці, щоб одягнути, взути і прогодувати дочок.
А дочки росли хорошими. І виросли вони одна краща від іншої. І вийшли вони всі троє заміж, роз'їхались в різні сторони, і залишилась мати сама одна.
Ось минув рік, другий, третій. І сталося так, що захворіла мати. Ось і прохає вона білочку, яка жила в лісі поблизу:
— Білочко, білочко, поклич до мене моїх дочок.
Білочка одразу ж пострибала виконувати прохання.
Прибігла білка до старшої дочки, постукала у вікно.
— Ой лишенько,— сказала старша дочка, вислухавши білку.— Я одразу б до матусі побігла, та ось мені тази треба чистити.
А вона й справді тази чистила.
— Он як,— розсердилась білка,— тоді не розлучайся довіку із своїми тазами!
Тільки-но вона це сказала — вмить стулилися тази, і перетворилася старша дочка на черепаху.
А білка тим часом до середньої дочки прибігла, розповіла їй сумну вість про матір.
— Ох, побігла б я до матусі, та ось треба полотно до ярмарку кінчати.
А вона і справді полотно ткала.
— Он як,— розсердилась білка,— тоді все своє життя тільки те й роби — полотно тчи!
Тільки-но вона це сказала — і середня дочка враз перетворилася на павука.
А коли білка у віконце до молодшої дочки постукала, та тісто місила. Як почула, що матері погано, руки не витерла — побігла до неї.
— Добре у тебе серце,— сказала білочка.— Тож нехай і люди добрими до тебе завжди будуть. Живи, люба, щасливо і людей
роби щасливими! І люди любитимуть тебе і добро твоє ніколи не забудуть.
Так воно і сталось.

ДОГАДЛИВИЙ СОЛДАТ
Йде солдат додому зі служби. За плечем висить порожня торбина, руками розмахує, пісню співає.
Йшов солдат, йшов і їсти захотів. А поїсти й нічого. Раптом бачить: на лісовій галявині хатинка стоїть. З димаря дим іде, а біля печі стара клопочеться, тоненьку перепічку в золі випікає,— кельча зветься,— та ще й гуску смажить.
Зрадів солдат, бігцем до хатинки. Але запримітив, що стара, побачивши його, перепічку під подушку заховала, а смажену гуску в піч засунула.
«Гаразд,— думає солдат,— все одно зайду, перепочину трохи».
Заходить до хатини, вітається.
— Заходь, заходь, служивий,— каже йому стара.— Сідай, поговоримо. Що бачив, що чував у білому світі?
— Ой бабуню,— відповідає їй солдат,— розповідати про те, що чував, значить брехати. Давай-но краще поговоримо про те, що бачив.
— Гаразд,— погодилась стара,— поговоримо про те, що бачив.
Солдат і почав розповідати:
— Одного разу,— каже,— йду я лісом, а назустріч мені повзе змія. Я не розгубився та й шпурнув в неї великою каменюкою, анітрохи не меншою, ніж твоя засмажена гуска, що в печі... Змія і розплющилась, як твоя перепічка, що під подушкою.
— Бач, який ти хитрий! — здивувалась стара, та робити нічого, дістала гуску й перепічку і нагодувала солдата досхочу.
Солдат поїв, подякував старій і пішов своєю дорогою.