Для молодшого шкільного віку

Дельфіни

Нарис про те, хто такі дельфіні і чому вони так цікавлять вчених.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1979 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 28.


Фрагменти:

Борис КОРОБЕЙНИКОВ
ДЕЛЬФІНИ

Нарис

Хто такі дельфіни: риби чи тварини? Чому вчені виявляють до них великий інтерес?
Про це розповість тобі книжка.


Минулого літа випало мені мандрувати по Чорному морю. Наш теплохід відійшов від ялтинського берега й, лишаючи по собі кудлату гриву піни, взяв курс на Батумі.
Сонце сідало за  гори.  Береги огортав сизий серпанок.
Зелена вода потемніла, і море здавалось від цього глибшим.
Я стояв на верхній палубі, підставляючи лице лагідному береговому бризу, й милувався чарівним кримським краєвидом.
— Петрусю, глянь-но, які в нас чудові попутники! — раптом пролунав у мене за спиною густий бадьорий голос.
Я озирнувся. Неподалік стояв бородатий дідок у полотняному костюмі й повстяній крислатій панамі, а поряд із ним — рудочубий хлопчина в обшмугляних шортах, з підзорною трубою в руках. Зіпершись на планшир, вони пильно вдивлялися в море.
«Що їх там зацікавило?» — подумав я і одразу побачив, як паралельно курсу теплохода пливе табунець дельфінів. Дельфіни легко вистрибували з води, описували в повітрі круту дугу, пірнали і знову вихоплювались на поверхню.
— Які прудкі! — захоплено мовив хлопчина.
— То для них виграшки,— усміхнувся дідок.— Дельфіни, онучку мій любий, можуть плавати й набагато швидше. Вони легко наздоганяють будь-яку рибу. Та чи знаєш ти про них хоч що-небудь?
— А що тут знати! — самовпевнено буркнув хлопець.— Риба як риба.
— «Риба» кажеш? — лукаво глянув на онука дідок.— А чи відомо тобі, капустяна голово, що ця «риба» дихає повітрям, що вона годує своїх малят молоком і навіть розмовляє? Тільки по-своєму, звісно, по-дельфінячи.
Онук здивовано закліпав очима. А дідок, втішаючись із враження, яке справили його слова, повів далі:
— Те, що існують на світі кити, сподіваюся, ти знаєш?
— Ще б не знати! — з викликом сказав онук.— Тільки до чого тут кити?
— А ти слухай та не перебивай... Є кити зубаті, а є вусаті.
— Як це вусаті? — не втримався Петрик.— У них вуса?
— Ні, китовий вус нічого спільного із звичайними вусами не має. Так називаються гнучкі рогові пластинки в китовій пащі. Коли кит проціджує крізь них набрану в пащу воду, на волосках китового вуса залишається багато дрібненьких рачків — планктону, а планктон — єдина їжа вусатих китів. На сніданок чи обід цьому ненажері треба до двох тонн планктону.
— Ого, апетит! — вигукнув Петрусь.
— Щоб добути таку кількість їжі, кит мусить процідити близько тридцяти тисяч тонн води. А це, вважай, ціле озеро... На відміну від вусатих зубатим китам до смаку і велика риба, і кальмари, і восьминоги. А така хижа родичка китів, як косатка, нападає навіть на тюленів і морських левів. Не обминає косатка і членів своєї родини — великих китів...
Відомий англійський дослідник і землепроходець капітан Роберт Скотт лишив у своєму щоденнику розповідь про те, як йому довелося познайомитись із косатками. Команда Скотта висіла з судна на крижину. Мандрівники вже позносили бідони з пальним, спустили собак. Раптом крижину оточили косатки. Хижачки повистромляли з води голови й зацікавлено спостерігали за всім, що відбувалося на крижині. Собаки тривожно загавкали. Косатки пірнули під крижину. Тієї ж миті вона різко перехняби-лась і розкололася. Собаки, бідони з пальним і фотограф, що якраз спустився сфотографувати косаток, чудом не опинилися у воді. А косатки плавали навкруги і, здавалось, дивувалися, як це їм вдалося втриматись на крижині...
Виявляється, цей трюк у косаток чудово відпрацьований — таким незвичайним способом вони скидають з крижин тюленів.
А недавно в газетах писали про інший цікавий випадок. Біля берегів південної Камчатки зграя косаток узяла в облогу сивуча. Сивуч зацьковано крутився у воді, шукаючи порятунку. Ще мить — і люті хижачки роздерли б його на шматки. Раптом з'явилися дельфіни. Вони перестрибнули через косаток і оточили сивуча щільним кільцем. З косатками жарти кепські, але й дельфінові пальця в рот не клади, адже там у нього понад дві сотні зубів. Косаткам нічого не лишалося, як ганебно втекти.
Густо-синій південний вечір, таємничий хлюпіт моря за бортом, а надто зграя дельфінів, що й у сутінках не відставала від теплохода,— все це надавало дідковим словам якоїсь особливої ваги.
— Дідуню, чого ж ти примовк? — вивів дідка із задуми Петрусь.
— Ну, то коли охота, слухай далі,— усміхнувся дідок, опускаючись на край лави.— Найближчі родичі зубатих китів — дельфіни. Власне, це ті самі кити, тільки невеличкого розміру. Проти китів-велетнів дельфіни — це кити-карлики.
Проте і дельфіни бувають різні. Є дельфіни завбільшки як наша велика щука. А є десятиметрові. Кольором вони теж неоднакові. Одні з них білої або чорної масті, інші — барвисті. Є дельфіни в цяточку, є у смужку. В одних імена милозвучні й загадкові — гринда, афаліна, стенелла... Інших називають морськими свиньми...
Живуть дельфіни в морях і океанах, але часом трапляються і в річках та озерах. їх можна зустріти в теплих водах, біля екватора, і в холодних, неподалік від полюса. Деякі види полюбляють зариватися в мулисте дно. Деякі селяться в ополонках між суцільних крижин, щоправда, на місяць-два, поки там можна роздобути поживу. Дельфіни однаково добре почуваються і в солоній, і в прісній воді. Така невибагливість не властива рибам. Але дельфіни — не риби. За давніх-давен предки дельфінів були тваринами і жили на суходолі. Саме тому їхні нащадки, які пристосувалися до життя у морях та океанах, мають легені й дихають повітрям, як і ми з тобою. Але це зовсім не заважає дельфінам занурюватись під воду на тривалий час. Ми пірнаємо на хвилину-півтори — і вже задихаємось. Ондатра, бобер, морж, тюлень можуть не дихати хвилин із п'ятнадцять. А от деякі види китів спокійнісінько мандрують під водою по півтори години. Якщо ми дихаємо і носом, і ротом, то дельфін дихає тільки через спеціальну ніздрю, яка в нього розміщена аж на тім'ї.
Живуть дельфіни своєрідними родинами, де за найголовнішу, як правило, стара досвідчена дельфіниха.
Дельфіни народжуються в теплу пору року по одному в кожної мами. Коли маля з'являється на світ, його дбайливо оточують щільним колом усі самиці зграї, аби ніхто не зміг образити малюка. Щодня немовля великих дельфінів випиває близько двадцяти літрів жирного густого молока.
— А дельфіни довго живуть? — подав голос Петрусь.
— Років тридцять,— сказав дідок.— Якщо, звісно, не попадуть у пащу акулі, косатці чи рибі-меч... Але не тільки з вини хижаків передчасно гинуть дельфіни. Чимало тварин гине від різних хвороб. А найбільше їх нищать люди. Правда, в нашій країні, у Болгарії, Румунії, у Франції та Сполучених Штатах Америки полювання на дельфінів заборонене. Гадаю, з часом їх візьме під захист і решта країн земної кулі... Ну, ходімо до каюти, бо й ніч збіжить.
— Мені ще не хочеться спати, дідуню,— прохально сказав Петрик.
— Тоді я розкажу тобі одну давню легенду. Якось цар острова Ітака Одіссей плив морем на кораблі із своїм маленьким сином Телемахом. Пустував Телемах, пустував і ненароком упав за борт. Всі думали, що загинув хлопчина. Аж бачать, хтось виштовхнув Телемаха на поверхню моря і швидко поніс до берега. «Дельфін! Це дельфін його підхопив!» —загукав із щогли матрос. Так Телемаха було врятовано. Вдячний батько викарбував зображення дельфіна у себе на персні та на застібці плаща й ніколи не розлучався з цими реліквіями...
Здавалось би, небилиця, баєчка. Проте випадків, коли дельфіни й справді рятували людей, відомо дуже багато.
Якось необачний каїрський інженер надумав поплавати на гумовому матраці. Ліг собі долілиць, відштовхнувся від берега і... закуняв. Прокинувся горе-мандрівець — берег хтозна-де. Небо захмарилось. Вітер дужчає і дужчає. Гороїжаться морські вали. Бідолаха став уже прощатися з білим світом.
Коли це пливе зграя дельфінів. Оточили вони матрац і, легенько штовхаючи його поперед себе, доправили до самісінького берега.
Дельфін, Петрусю,— істота дивовижна. Він перший виявив своє дружнє ставлення до людей. Багатьом ученим поведінка дельфінів здається розумною, чого я б не сказав про деякі твої витівки.
— Хіба в мене нерозумна поведінка? — з викликом запитав Петрик.
— Я мав на увазі лише деякі твої витівки. А взагалі, ти хлопчина славний...
Так-от, учені виставили деяким істотам оцінки за розумові здібності. Найвищу оцінку одержала, звичайно, людина. Неабиякий розум виявили й слони, мавпи, собаки. Але дельфін — розумніший за них. Він добре розуміє дресирувальників, охоче і швидко вчиться виконувати складні завдання, незмінно виявляє доброзичливе ставлення до людей.
Кілька десятиліть тому було організовано перший у світі цирк-дельфінарій, і приборкувачі не могли натішитися своїми артистами. Дельфіни швидко навчились виконувати складні трюки: за командою вони високо вистрибували з води, пролітали крізь кільце, пускали водограї, балансували м'ячем, били у дзвін, тягнучи за тросик, піднімали на щоглу прапор, грали в кеглі і навіть співали. Так, так, співали. Адже ці істоти досить голосисті й балакучі. Вони можуть свистіти й попискувати, гавкати, крякати, дзижчати, можуть наслідувати звуки, схожі на скрегіт, порипування, людський сміх і навіть повторювати окремі слова. Інколи тварини здіймають у дельфінарії такий гамір, що здається, ти опинився на стадіоні між темпераментних уболівальників...
Протягом останнього часу, Петрику, дельфінами зацікавилися вчені багатьох країн. Вже перші результати цієї складної роботи виявились дуже цікавими. Так, наприклад, коли американські вчені ставили дослід, як людина почувається на великій глибині, то за помічника собі взяли дельфіна. Деліфіна звали Таффі. Він виконував обов'язки зв'язківця. Таоффі плавав від судна до підводної станції й назад, доправляв акванавтам різні інструменти, матеріали, пошту. А коли хто-небудь з дослідників залишав підводну лабораторію, Таффі ставав сміливому розвідникові океанських глибин надійним провідником. Адже на великих глибинках панує непроглядний морок, та й від надмірного тиску плавець нерідко втрачає орієнтацію. От дельфін і підстраховував свого супутника, показував йому дорогу.
А орієнтується він у воді просто чудово. За участь у цій експедиції Таффі обрали почесним членом товариства поштарів. А згодом він навіть космонавтиці прислужився.
— Невже його запустили в космос? — вигукнув Петрусь.
— Не поспішай,— остудив онуків запал дідок.— У космос він не літав, але й тут виявився в пригоді. Коли стартували в небо космічні апарати, то від них відстрілювалось і падало в океан дуже складне, а, значить, і дуже дороге обладнання. Віднайти його і використати ще раз було важко. От конструкторам і спало на думку: дай-но прикріпимо до цього обладнання датчик, який посилатиме ультразвукові сигнали. Дельфін може сприймати їх на значній відстані і за певної дресировки допоможе в пошуках. Таффі бездоганно впорався з нелегким завданням.
Зовсім недавно наш радянський Інститут океанології спорядив на півострів Тарханкут експедицію, метою якої було вивчення дельфінячої «мови». Спеціально сконструйовані біоакустичні прилади вловлювали й передавали голоси дельфінів на берег. Там ці голоси записували на магнітофонну плівку. Тепер усі записи ретельно аналізуватимуть і спробують розшифрувати.
Мушу сказати тобі, Петрику, що в буржуазному світі дехто мріє зробити дельфінів слухняними виконавцями лихої волі імперіалістів і паліїв війни. Вони хочуть обернути цих добродушних мешканців моря на живі торпеди. Але будемо сподіватися, що здійснити ці злочинні наміри їм не вдасться...
Дідок поклав онукові на плече руку.
— Ну, голубе мій, час уже й на спочинок.
— Мені ще не хочеться спати,— почав був своєї хлопчик.
Але дідок суворо перебив його:
— Хто спритніший?
— Ні, ні, годі. Он уже очі злипаються. Приїдемо в Батумі — завітаємо до дельфінарію. Там теж чимало цікавень-кого... А зараз — у ліжко.
Онук взяв дідуся під руку, й вони спустилися трапом до кают. А я ще довго стояв на палубі, прислухаючись до таємничих шерехів моря. «Дельфінарій у Батумі... Там теж багато цікавенького»,— час від часу спливали в пам'яті дідкові слова. «Що ж, треба навідатись до дельфінів у гості»,— вирішив я.
Теплохід монотонно погойдувало на хвилях. Прибережні скелі, стрімкі каньйони, небо й море — все взялося м'якими густо-синіми барвами. Високо над головою ряхтіли тихі південні зорі. А десь далеко-далеко праворуч, ніби змагаючись із ними, покліпував своїм недремним оком береговий маяк.
Батумський порт зустрів нас умитим вранішнім сонцем. Море, яке вночі завзято брижив вітер, геть упокоїлось, і в ньому, ніби у велетенському дзеркалі, відбивалися зелені свічки кипарисів.
Владнавши в місті свої нехитрі справи, я подався шукати дельфінарій. Втрапити до нього було зовсім просто. Перший же зустрічний охоче показав мені дорогу.
Ще здаля я почув жвавий гомін. А коли підійшов ближче, то побачив великий амфітеатр над просторим басейном, ущерть виповненим морською водою. Скрізь на лавах сиділи глядачі. Хто прикривав голову газетою, хто обмахувався капелюхом чи хустиною. І хоч спека стояла по-півден-ному немилосердна, ніхто з присутніх не збирався кидати своє місце і податися кудись шукати затінок. Всі з нетерпінням чекали вистави, яку давали незвичайні актори.
І ось над дельфінарієм залунала врочиста музика. Людський гомін миттю вщух. Дивовижний спектакль почався.
На невеличкий майданчик, що нависав над водою, вийшло двоє високих ставних чоловіків. Один із них був у чорному лискучому гідрокостюмі, другий мав на собі легеньку  блакитну  теніску,  шорти й  кепочку-олімпійку.
Потім я довідався, що це були рідні брати — відомі дресирувальники дельфінів Роїн і Гогі Іосави.
Щойно вони ступили на край басейну, як вода в ньому завирувала, і на поверхні з'явились дельфіни. Вони пильно стежили за кожним Роїновим рухом і тихенько попискували. Роїн узяв різнобарвні кільця і рвучко кинув їх у басейн. Та не встигли вони долетіти до води, як дельфіни підхопили їх і подали назад тренерові. Після цього морські артисти захитали головами, чекаючи винагороди. Роїн дістав з емальованого відра кілька ставридок і охоче почастував ними своїх вихованців.
Після цього дельфіни ще завзятіше заходилися демонструвати своє вміння. Вони шикувалися в ряд, вихоплювались на повен зріст із води й ставали на хвіст, наче за командою «струнко!» Потім грали великим жовтим м'ячем, пасуючи його один одному так спритно, що їм могли позаздрити найвправніші спортсмени.
Затамувавши подих, глядачі спостерігали, як змагалися дельфіни із стрибків у висоту та крізь кільце. Один з кращих «артистів» дельфінарію Персей із першої ж спроби легко злітав у повітря на висоту другого поверху. Такі рекорди людині поки що й не снилися!
Особливе захоплення викликав номер, коли дельфіни «впряглися» в гумовий човен Роїна. Стоячи на повний зріст, Роїн вдавав із себе відчайдуха-погонича. Широкоплечий, ставний, з русявою бородою, у такому незвичайному лискучому гідрокостюмі, він на якусь мить видався мені міфічним богом морів Нептуном, що примчав на своїх дивовижних конях просто із казки.
Я сидів на лавочці, дивився на все, що відбувалося в басейні, і з якимось світлим радісним почуттям думав про безмежні можливості людини. Я думав про те, що ми, люди, наймудріші і наймогутніші істоти на землі, повинні не тільки ретельно вивчати тваринний світ, але й дбайливо оберігати його.
Невеличка    лабораторія-дельфінарій    у    місті    Батумі робить свою скромну, але чесну і потрібну справу. Вона наближає той день, коли життя наших друзів-дельфінів перестане бути для нас загадкою...
Коли скінчилася вистава, я вийшов з дельфінарію і замріяно побрів тихою зеленою вуличкою. Мене весь час обганяли перехожі.
Попереду я помітив і знайомого дідка з Петрусем. Вони, мабуть, теж були на виставі в дельфінарії. Між нами було кроків з десять, і я мимоволі чув їх збуджені голоси. Раптом хлопчик озирнувся. Він упізнав мене і привітно помахав підзорною трубою.


Дата внесення : 02.09.2010     Переглядів: 180     Популярність: 83.32%    
Належить до розділів:
Українські
Пізнавальна література
Природа, земля



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky