Для дошкільного віку
Сойка Зойка
Фрагменти:
ЗАЙЧЕНЯ
Сутеніло. Настуня відійшла в глиб поля. Відігнати корову від конюшини хотіла.
Раптом... Зайченя! В ямці, між груддям, притихло.
Серце Настунине: «Тьох! Тільки б не сполохати!» Схопила зайчика за вуха. А він задніми ногами по руці б'є. Закрутилася Настуня, мов дзига. Руку тримала на відстані, і зайчик не діставав ногами Настуниної руки. Втомився пручатися. Притисла до себе: «Сиди, дурненький, я тебе вдома нагодую. Не бійся». Дивиться Настя, а в нього передня лапка якось незвичайно підігнулась. Припухла. «От і вилікую. Одужає зайчик»,— подумала дівчинка.
Щаслива зі своєї знахідки, погнала корову додому. Малка слухняно завернула на подвір'я назустріч бабусі.
— Бабцю, люба! Я зайченя спіймала!
— До хати впусти. Та причини двері щільно, щоб кішка не навідалась.
Спершу зайчик полохливо під скриню ховався. Вибігав лише тоді, коли в кімнаті нікого не було.
Настуня затихне на лаві за грубою. Ноги з долівки прибере. Дихає тихо-тихо. Майже нечутно. Зайчик повірить у тишу. Вибіжить посеред хати до капусти. Настя спостерігає, щаслива...
Двері в кімнаті щільно причиняла. Бо кішка Мурка — стара й хижа. Замолоду навіть на пацюків полювала. Після бійок з ними вуха має короткі, надкушені...
Пішла якось Настуня гусей додому з берега загнати. А гусак сердитий! Шипить, лякає! Гуси зняли гамір. Збилися докупи. Додому не йдуть. Настя лозину виламала. Стьобнула нею гусака:
— До гусей, до гусей! Гиля, гуси, додому!
А сама мерщій до хати. Годувати зайчика. Дивиться, аж двері до кімнати розчинені! У грудях похололо... Заглянула під ліжко — нема зайчика. Під скриню — нема. Аж під припічком, у покинутому квочкою гнізді, заячий пух знайшла. Кішка-таки...
Заплакала гірко й невтішно. Почув дідусь. Заспокоїв Настуню:
— Не плач, онучко! Я відняв у Мурки зайчика. Він живий-здоровий. Мурка встигла тільки пуху трохи вискубти. Відніс я зайчика за село. Випустив. Звірята люблять волю... А ти не сумуй за ним. Лапка в зайчика зажила. Він прудко-прудко побіг. Ніби дякував за одужання.
Настуня витерла сльози й посміхнулася:
— Якщо йому добре, то й мені радісно! Я завтра туди Малку пасти пожену. Може, зайчика здаля побачу!
СОЙКА ЗОЙКА
Сойка Зойка в дубовому гайку літала. Жолуді збирала. Знайде один, приховає біля пенька. Схопить другий — у ямку покладе. Третій — у мох заховає... То на зиму вона заготівлі робить. Один, другий, третій...
Надоїло Зойці мовчки трудитися. Вирішила поговорити, покричати. Але самій нудно. От і полетіла вона ближче до села. До крайнього тину підлетіла. На стовпчику сіла. Дивиться -— з ким поговорити, кого перекривити.
Відчинилися ворота:
— Скрипимо, мучимось, немазані! Ох, скрипно!
А Зойка:
— Ох, скрипно! Ох, скрипно! — на все село зойкає.
Замовкли ворота. Віз по дорозі колесами крутить:
— Скрипулі, скрипулі. Пісок тре, тре! Ой!
А Зойка й собі:
— Тре, тре! Ой!
Дідусь оглянувся. Думав, ще один віз позаду. А там нікого й нічого.
— Див-ва! — сказав.
А Зойка:
— Див-ва! Ов-ва! Ов-ва!
Віз у двір заїхав. Ворота зачинилися:
— Ой, скрипно!
Дід до хати йде. Східці на ґанку заговорили:
— Чиг-гик! Чиг-гик! Гуп-гуп!
Зойка зраділа й заголосила:
— Ой, скрипно! Тре, тре! Чиг-гик!
Аж ось із горища кіт сплигнув. До Зойки:
— Голосиш, няв-ву? Скиг-глиш? Помовч, няв-ву!
— Ов-ва! Няв-ву! Чиг-гик! Маю мовчати? Ха-ха-ха! Скиг-глю!
Кіт від Зойчиних балачок під ґанок заліз. А вона — до горобців з криком:
— Чи червив?! Ців! Ців! Ой, поговор-римо! Няв-ву!
Розлетілися перелякані. Хто куди!
Сутеніло. Всі поховалися. Чи то від Зойчиного крику. Чи то від темноти. Стихло все. Лише ланцюг на криничному журавлі поскрипував: «Циг-гик! Циг-гик!» Та ще Зойка йому вторила, відлітаючи в гайок.
ГОРНЯТКО
Дідусь криничку викопав. У балці, біля струмка. Крізь прозору воду дно видніється.
Живе в криничці маленька жабка Кумка. Так її Орися називає.
Бо жабка вечорами або на дощ удень тихо-ніжно кумкає: «Кум-кум-кум...»
Прибіжить Орися до копанки з горнятком у руках. Задивиться у воду. Не видно жабки.
— Жабко Кумко, жабко Кумко, дай напитися водички,— каже тихо.
Жабка на глибині від стіночки до стіночки перепливе. Знову сидить, не ворушиться.
Набере Орися обережно води в горнятко. Відійде від копанки, піднімається вже нагору... Знову чує: «Кум-кум-кум...»
ОМЕЛЮХИ
Лютує січневий мороз. Сьогодні так холодно, що маленькі школярі не пішли до школи. Орися теж удома. Не дійти в дитсадок через мороз. Вона в двір крізь шибку дивиться. Бабуся в хліві порається. Нудно Орисі самій. Он там, надворі, горобина червоними кетягами палає.
Аж ось налетіла зграйка омелюхів... Усю горобину вкрила. Гарні птахи! Груди в них рожеві. Голівки чубатенькі. Посвистують омелюхи. Ягодами ласують. Орися в долоньки плеще. До птахів озивається. От коли б вони прилетіли до неї! Та пташки на неї й уваги не звертають. Все їдять та їдять. Наїдаються.
Дивиться Орися, а вони мляві стають. Свистіти перестали. Раптом почали падати! Один, другий, третій... Усі попадали. Який догори лапками, який на бочок... Ой лишенько! Стривожилася Орися, у вікно стукає... Бабусю кличе. Прийшла вона і заспокоює Орисю:
— Все буде гаразд,— говорить.— Я їм допоможу. А ти спати лягай, бо вже темніє.
Спить Орися. Омелюхи їй сняться. Свою пташину мову посвистом ведуть. Надто вже близько до дівчинки підлітають. Неначе гуляти кличуть. Орися до них руки простягає... І прокинулась.
Повна світлиця омелюхів! На кімнатному лимонному дереві сидять. Очам своїм дівчинка не вірить. А посеред світлиці — порожній кошик! Що за дива?! Дві пташки на підвіконні сидять. Дзьобами у шибку стукають.
Підвелася Орися з ліжка. На підлогу стала. А омелюхи — всі до вікон. З деревця спурхнули сполохано. Об шибки стурбовано б'ються.
Орися — знов до ліжка. Затихла. Тільки очі з-під ковдри визирають. Набралася терпіння, чекає. Сидять вони біля шибок, понадималися. І не співають.
Вирішила Орися випустити омелюхів. Заговорила дзвінким голосочком:
— Не лякайтесь! Я вас випущу! — Але вони знову схвилювалися.
Відкрила Орися кватирку. Сама в куточку ліжка притихла. Омелюхи — в кватирку! Один за одним, один за одним...
Фур-р-р! Фур-р-р! Полетіли!
Ввійшла бабуся. Все пояснила. Мерзлих ягід наковталися омелюхи. Дуже охололи їхні тільця. Від того птахи й попадали. Могли б і загинути. Але вона внесла їх у кошику до кімнати. Поки Орися спала, омелюхи відігрілися.
— А ти, Орисенько, добре зробила. Пташки сумували б за лісом. А на горобину вони ще прилетять. Та й морози великі тримаються в нас недовго...