Для дошкільного віку

Українські народні казки

Відомі українські казки "Ох", "Солом'яний бичок", "Лисичка-сестричка" та інші з чудовими ілюстраціями Анатолія Базилевича.

Переглянути інше видання "Українські народні казки".
Переглянути інше видання "Українські народні казки".
Переглянути інше видання "Українські народні казки".
Переглянути інше видання "Українські народні казки".
Переглянути інше видання "Українські народні казки".
Переглянути інше видання "Українські народні казки".
Переглянути інше видання "Українські народні казки".

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1975 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 80.


Фрагменти:

КАЗКА ПРО   КОТИКА ТА ПІВНИКА
Був собі котик та півник і були вони у великій приязні. Котик, було, у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик, було, йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить, То котик, було, йдучи, наказує:
—    Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
—    Добре, добре,— каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:
—    Ходи, ходи, півнику, до мене: що у мене золота пшениця, медяна водиця.
А півник їй:
—    То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
—    Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.
Тільки півник за поріг, а лиска за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
—    Котику-братику, несе мене лиска по каменю-мосту на своєму хвосту. Порятуй мене!
Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати.
Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку, писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти.
— Глядіть же,— наказала,— нікого не пускайте.
Та й пішла.
А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
—    Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко, ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю!
От найстарша лисичівна не стерпіла та й каже до менших:
—    Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає?
Тільки що вийшла, а котик її цок у лобок та в торбу. А сам знов грає:
—    Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко, ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю.
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в торбу та й знов приспівує:
—    Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко, ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю.
Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються.
—    Піду,— каже,— позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й пішов з хати. От котик і його цок у лобок та в торбу. А потім почепив торбу на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв'язав: взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщика з окропом вивернули, горш-ки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.


ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ
Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить. От біжить, а хлопці товар женуть.
—    Здорові були, хлопці!
—    Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
—    Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
—    Де ж таки — бичка за пиріжок.
—    Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!.. Таки знайшла одного,— проміняв.
—    Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала.
Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,— аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки.-Рубає та й приказує :
—    Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
—    Здорова була, лисичко-сестричко!
—    Здоров, вовчику-братику!
—    А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
—    От, де ж там! Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
—    Ну то підвези ж і мене!
—    Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
—    Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
—    Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:
—    Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
—    Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
—    Ні, не поламаю.
—    Ну, клади!
Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це — трісь!
—    Ой, лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать!
—    Та ні, лисичко, то в мене кісточка хруснула.
—    Ну, дарма,— їдуть... А вовчик знову:
—    Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
—    Та де ти її кластимеш? Тати мені зовсім санки поламаєш! Та ні, чого б вони ламалися?
—    Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
—    Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
—    Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
—    Дай же й мені!
—    Так останній. Проїхали ще трохи. Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
—    Та куди ти сядеш? 'Тут ніде тобі й сідати!
—    Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
—    Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
—    От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
—    Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались. Давай тоді його лисичка лаяти:
—    А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
—    Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
—    Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
—    А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
—    Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
—    Нащо ж ти такого нарубав!
—    Коли воно таке рубається!
—    А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
—    Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
—    Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!»
Приходить лисичка...
—    Ну, стривай, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом. Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою.
Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
—    Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.
Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибку з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк — аж вовк-панібрат біжить.
—    Здорова була, лисичко-сестричко!
—    Здоров!
—    А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
—    Рибку їм.
—    Дай же й мені!
—    Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
—    Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
—    Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
—   Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
—    Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
—    Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
—    Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
—    Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
—    Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,— не витягне. А вона його ще й лає:
—    А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
—    Ідіть,люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!
нікого нема,
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу незамішєну покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
—    А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся! А вона:
—    Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
—    Та я й сам нездужаю!..
—    Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..
—    То сідай уже, що з тобою робити...
Вона залазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:
—    Битий небиту везе! Битий небиту везе!
—    Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
—    Та то я кажу:  битий биту везе. А сама знов нищечком:
—    Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
—    Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
—    Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не  влізе  вовк.  А  вона  ще  визирає  у  вікно  та  й  дражнить:
—    Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
—    Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.



ПАН КОЦЬКИЙ
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав.  Коли  це  приходить до кота лисичка та й  питає  його:
—    Що ти таке?
А він каже:
—    Я — пан Коцький.
Лисичка каже:
—    Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати — та так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
—    Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
—    Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве!
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати: як би побачити пана Коцького, — та й кажуть:
—    А зготуймо обід!
І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
—    Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
—    А я піду по буряки та картоплю.
Ведмідь:
—    А я меду принесу на закуску.
Заєць:
—    А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити.  Як зварили,  стали радитись:  кому йти кликати на обід пана Коцького. Ведмідь каже:
—    Я   не   підбіжу,   як  доведеться тікати.
Кабан:
—    А я теж неповороткий.
Вовк:
—    Я  старий уже і трохи  недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться. Побіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
—    А чого ти прийшов?
—    Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до' нас на обід!
А вона йому:
—    Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
—    Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
—    Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
І зліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і простягсь за столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, та якось комар і' вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало,— так він додолу впав — гуп! — просто на вовка, мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
—    От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
РУКАВИЧКА
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:
—    Тут я буду жити!
Коли це жаба плигає та й питає:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка. А ти хто?
—    Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
—    Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
—    А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
—    Іди!
От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?
—    А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
—    Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик, та й собі до рукавички, питається:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
—    Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
—    Та вже йди!
Уліз і той,— уже їх п'ятеро. Де не взявся,— біжить кабан:
—    Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
—    Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
—    Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
—    Та вже влізу,— пустіть!
—    Та що вже з тобою робити,— йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:
А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зай-чик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та ка-бан-іклан. А ти хто?
—    Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь Пустіть і мене!
—    Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
—    Та якось будемо.
—    Та вже йди, тільки скраєчку!
Уліз і ведмідь — семеро стало. Та так же тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді:  «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі і порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.



ЛИСИЧКА СЕСТРИЧКА
Украла собі лисичка-сестрич-ка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от вже й ніч заходить. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
—    Добривечір, люди добрі!
—    Доброго здоров'ячка.
—    Пустіть переночувати!
—    Ой лисичко-сестричко, у нас хата маленька,— ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
Хазяї й кажуть:
—    Добре, ночуй!
—    А де ж я свою курочку подіну?
—    Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з'їла й пір'ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
—    Ой, де ж це моя курочка?
—    А під піччю.
—    Я дивилась, там нема.— Сіла та й плаче.— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
—    Нема що робити — треба давати. Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла. Біжить та й біжить, аж застала її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди й каже:
—    Добривечір, люди добрі!
Ті їй:
—    Доброго здоров'я!
—    Пустіть переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
—    Ну, добре, ночуй!
—    А де ж я свою качечку подіну?
—    Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з'їла і пір'ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
—    А де ж моя качечка?
—    Глянули в хлів — нема. Каже їй хазяїн:
—    Мабуть, гусей випускали   та випустили й її.
А лисичка плаче:
—    Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано.
—    Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!
Нема що робити — треба давати. Взяла вона гусочку в мііпок та й пішла.
Іде та й іде... Аж ізнову вечір настає. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:
—    Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую.
Люди кажуть:
—    Ну, добре,— почуй!
—    А де ж я свою гусочку подіну?
—    Пусти в хлів до ягнят.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з'їла і пір'ячко загребла.
Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:
—    А де ж моя гусочка?
Подивились — нема. От вона й каже хазяїнові:
—    Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!
Хазяїн і каже:
—    То, може, ягнята затоптали її.
А лисичка:
—    То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.
Нічого робити. Віддали. Взяла лисичка в мішок те ягня та й пішла. Іде та й іде,— застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:
— Пустіть, люди добрі, переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
—    Добре,— ночуй!
—    А де ж я своє ягня подіну?
—    Пусти в загороду.
От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з'їла те ягня.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:
—    А де ж моє ягня?
Далі сіла та й давай плакати та примовляти:
—    Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.
Хазяїн їй каже:
—    Ото невістка гнала воли, то, може,  й  випустила.
От вона й каже йому:
—    Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!
Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав'язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часину одвихнулась із хати, а син узяв, вив'язав з мішка невістку, а ув'язав собаку.
Прийшовши, лисичка взяла, не розв'язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та й приказує:
—    За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!
Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр!..» А лисиця:
—    А, капосна невістко! Ану, гляну на тебе, яка ти є.
Сіла та й розв'язала мішок. Тільки розв'язала — собака звідти як не вискочить! Вона навтіки, собака за нею та далі в ліс... от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака над норою — не може влізти. А лисичка і давай питатися:
—    Вушечка мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    Спасибі ж вам, мої любі вушечка, я вам сережки золоті куплю.
Тоді до очей:
—    Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.
Потім до ніг:
—    Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички з срібними підківками.
—    А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?
А хвіст розсердився, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:
—    Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.
Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:
—    На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!
А хорт як ухопився, так увесь і відкусив.
От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца,—давай з неї сміятися. Вона їм і каже:
—    Дарма, що без хвоста, але я вмію он як скакати.
—    Як?
—    Та так. Тільки треба вам хвости позв'язувати, то й ви навчитесь.
—    Ну, позв'язуй!
Позв'язувала їм хвости, а сама вибігла на шпиль та звідтіля як гукне:
—    Тікайте, бо йде вовчище!
Зайці як сунуть в усі боки,— так хвости й пообривали. Після того як посходились докупи зайці, бачать — усі без хвостів. От і давай питатись один одного:
—    Ти був у лисички?
—    Був.
—    І я ж, братику, був!
Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона й підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї Й не чули.



СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК
Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майдаником (майданний — робітник на заводі, на якому гонили смолу), а баба сиділа дома, мички пряла.   І такі вони бідні — нічого не мають:   що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:
—    Зроби та й зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою.
—    Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?
—    Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід — нічого робити — взяв зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і приказує:
—    Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:
—    Хто ти такий? — питас.— Скажи мені!
А бичок йому:
—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою за смолений.
Ведмідь каже:
—    Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!
Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хто знає куди!
От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
— Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його вбий!
Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:
—    Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поки пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:
—    Хто ти такий?
—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!
—    Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!
—    Бери!
Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав'яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!
Прокидається баба — аж бичка й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,— та й пішла; коли дивиться — у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.
Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула. Аж біжить лисичка:
—    Хто ти такий? — питає бичка.
—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
—    Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!
—    Бери!
Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.
От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:
—    Діду, навіщо ти ножа гостриш?
—    Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.
—    Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.
—    Ну гляди! Тільки принеси...
Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
—    Діду! Навіщо ти ножа гостриш?
—    Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
—    Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
—    Гляди ж, прижени!
І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:
—    Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
—    У лисички,— каже дід,— гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.
—    Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!
—    Ну гляди! Принеси!
І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:
—    У зайчика шкурка  м'якенька,  тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
—    Ох, не ріж мене, дідусю,— я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив дід і його.
От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда в двері. Баба прокинулась:
—    Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,— піди подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив. А незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго... І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати. А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.



КАЗКА ПРО IВАСИКА
Був собі чоловік та жінка, а в них синок-одииачок Івасик. Ото Івасик, як підріс трошки, став просити батька:
—    Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
—    Куди тобі, сипку, ти ще малий,— каже батько.
А він таки в одно: зробіть та й зробіть.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івасик рибалити. Поплине Івасик геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в горнятка-двійнятка накладе, візьме ті двійнятка, ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
—    Івасичку, Івасичку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
А Івасик почує:
—    Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла Івасика відьма та й каже собі:
—    Ото б добре Івасикового м'ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
—    Івасичку, Івасичку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
Івасик послухав, послухав:    
—    Ні, це не моєї матінки голосок: у моєї матінки голосок, як шовк, а це такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
—    Ковалю, скуй мені такий голос, як у Івасикової матері.
Коваль скував їй тоненький голосок, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івасика:
— Івасику, Івасику,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
—    Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івась на бережок, а відьма його хап! — та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
—    Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
—    Добре, мамо,— каже Оленка.— Я вже й у печі напалила.
—    То я піду по сіль,— каже відьма,— а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івасика:
—    Сідай, хлопче, на лопату.
—    Та я не вмію.
—    Та сідай, сідай!
От Івасик то руку покладе, то голову, а весь не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
—    Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
—    Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івасик її глух! — у піч і за-слонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івасик з хати, коли чує, відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить — нема Оленки.
—    Ну, проклята дівка! Тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Мабуть, що пообідаю сама. Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
—    Покочуся, повалюся, Івасикового м'ясця наївшися.
А Івасик не витерпів та з явора до неї:
—    Покотися, повалися, Оленчиного м'ясця наївшися!
— А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з'їм!
Та й почала відьма явора гризти: гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івасик, що непереливки, аж тут дивиться: летять гуси. Він до них:
—    Гуси, гуси, лебедята,
візьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.
А вони кажуть:
—    Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть.— Та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться. Надлетіли задні гуси. Івасик до них:
—    Гуси, гуси, лебедята,
Візьміть мене на крилята...
—    Нехай тебе заднє візьме! — кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка: одно крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івасик заплакав та до неї:
—    Ой гусятко, лебедятко,
візьми мене на крилятко
та й понеси до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.
Шкода стало гусочці Івасика, от вона й каже:
—    Та вже сідай, може, якось долетимо.
Івасик сів на неї, та й полетіли.
Відьма, як побачила, що Івасик таки втік, надулась спересердя та й луснула.
А Івасик з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івасик під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжечки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й промовляє:
—    Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Івасик з-поза вікна й обзивається:
—    А Івасикові й нема!
—    О старий,— каже мати,— щось мені так як Івасиків голос вчувається!
—    Та де там, стара: нашого Івасика вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжечків:
—    Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю. Аж Івасик знов:
А Івасикові й нема.
—    Та ні-таки, старий,— каже мати,— я добре чую, це він.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться: Івасик стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі-то вже раді! Мати Івасикові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в'язка.


ОХ
Колись-то давно, не за нашої пам'яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один син, та й таке ледащо той одинчик, що лихо! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
—    Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
—    Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє?
—    Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, виліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевства вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько:
—    Що робить? Поведу,— каже,— ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи: а так над стежкою  стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
—    Притомився я — сяду, одпочину трохи.— От сідає на пеньок та:
—    Ох! Як же я втомився! — каже.
—    Тільки це сказав — аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
—    Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?» Та й каже йому:
—    Хіба я тебе кликав? Одчепись!
—    Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!
—    Хто ж ти такий? — пита чоловік.
—    Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого  ти  мене кликав?
—    Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
—    Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»
—    Та то я втомився,— каже чоловік, та й сказав.
—    Куди ж ти йдеш? — пита Ох.
—    Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
—    Найми,— каже Ох,— у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш — ще рік служитиме в мене!
—    Добре,— каже чоловік.
—    Ударили по руках,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!
—    Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.
—    Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втрете та знову сприснув вуглину живущою водою — із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:
—    Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
—    Здоров був, чоловіче!
—    Здоров, Ох!
—    А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.
—    Прийшов,— каже,— за сином.
—    Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалось такого півнів!
—    Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі  півні  однакові, один у один,— не впізнав.
—    Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не пізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:
—    Ох! — каже.
Ох до нього виліз.
—    Іди,— каже,— пізнавай! — Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
—    Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись. Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
—    Здоров, чоловіче!
—    Доброго здоров'я, діду!
—    Куди це ти йдеш?
—    Йду,— каже,— до Оха виручать сина.
—    Як саме?
—    Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
—    Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
—    Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
—    Знаю! — каже дід.
—    Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був,— а мій син, своя кров.
—    Слухай же,— каже дід,— як прийдеш до Оха, вія тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься. То твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька:
—    Ох,— каже.
Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
—    Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:
—    Ось мій син!
—    Ну, вгадав! Коли так — бери.
Взяв перекинув того голуба,— і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва!
—    Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
—    Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не заробив!
—    Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,— тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть,— аж так на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене.
Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу:
—    Це твій хорт?
—    Мій!
—    Добрий хорт! Продай його нам.
—    Купіть.
—    Що тобі за нього?
—    Триста карбованців, без ретязя.
—    Нащо нам твій ретязь,— ми йому позолочений зробимо! На — сто!
—    Ні.
—    Ну, бери гроші, давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс. там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
—    Що нам, сину, цих грошей,— тільки  що хазяйством завестись, хату полагодить.
—    Не журіться, тату, буде ще.   Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.
—    От ідуть полем,— паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом: так і насів перепела. Паничі побачили:
—    Це твій сокіл?
—    Мій!
—    Продай його нам!
—    Купіть!
—    Що тобі за нього?
—    Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
—    Ми йому парчеву зробимо!
Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а вій як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
—    Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
—    Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут понасходилось купців — торгують.
—    Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!
—    Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п'ятсот.
—    Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
—    Що тобі, чоловіче, за коня?
—    Тисячу, без недоуздка.
—    Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!
—    Ні, не рука,— каже батько.
—    Ну, шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв,— так чоловік не спускає.
—    Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
—    Е ні, цигане: недоуздок мій!
—    Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
—    Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
—    Ну, батю: я тобі ще п'ять карбованців накину,— тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п'ять карбованців! Взяв і оддав.
Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари.
От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
—    Не втік-таки від моїх рук! — каже жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
—    Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я й так чую!
Знову — що нажене щука окуня та:
—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
—    Коли ти, кумонько, хочеш,— то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!
А це підпливає той окунь до берега — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
—    Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає,   на   який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
—    Що тобі треба?
—    Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю.
Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
—    Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
—    Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде не щастя чоловікові, оддай!
А Ох так просить:
—    Що хочте, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!
—    Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень па землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось воно по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював,— та в вікно й вилетів геть та й полетів собі...
А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу,— та так же то щиро просить царя и царицю, щоо її оддали за нього:
—    Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: «Як то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли та й одружили їх, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!


Дата внесення : 18.05.2010     Переглядів: 452     Популярність: 98.72%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Народні



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky