КАЗКА ПРО   КОТИКА ТА ПІВНИКА
Був собі котик та півник і були вони у великій приязні. Котик, було, у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик, було, йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить, То котик, було, йдучи, наказує:
—    Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
—    Добре, добре,— каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:
—    Ходи, ходи, півнику, до мене: що у мене золота пшениця, медяна водиця.
А півник їй:
—    То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
—    Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.
Тільки півник за поріг, а лиска за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
—    Котику-братику, несе мене лиска по каменю-мосту на своєму хвосту. Порятуй мене!
Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати.
Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку, писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти.
— Глядіть же,— наказала,— нікого не пускайте.
Та й пішла.
А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
—    Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко, ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю!
От найстарша лисичівна не стерпіла та й каже до менших:
—    Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає?
Тільки що вийшла, а котик її цок у лобок та в торбу. А сам знов грає:
—    Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко, ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю.
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в торбу та й знов приспівує:
—    Ой у лиски, в лиски новий двір
та чотири дочки на вибір,
п'ятий синко, ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю.
Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються.
—    Піду,— каже,— позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й пішов з хати. От котик і його цок у лобок та в торбу. А потім почепив торбу на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв'язав: взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщика з окропом вивернули, горш-ки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.


ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ
Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить. От біжить, а хлопці товар женуть.
—    Здорові були, хлопці!
—    Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
—    Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
—    Де ж таки — бичка за пиріжок.
—    Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!.. Таки знайшла одного,— проміняв.
—    Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала.
Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,— аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки.-Рубає та й приказує :
—    Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
—    Здорова була, лисичко-сестричко!
—    Здоров, вовчику-братику!
—    А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
—    От, де ж там! Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
—    Ну то підвези ж і мене!
—    Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
—    Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
—    Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:
—    Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
—    Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
—    Ні, не поламаю.
—    Ну, клади!
Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це — трісь!
—    Ой, лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать!
—    Та ні, лисичко, то в мене кісточка хруснула.
—    Ну, дарма,— їдуть... А вовчик знову:
—    Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
—    Та де ти її кластимеш? Тати мені зовсім санки поламаєш! Та ні, чого б вони ламалися?
—    Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
—    Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
—    Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
—    Дай же й мені!
—    Так останній. Проїхали ще трохи. Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
—    Та куди ти сядеш? 'Тут ніде тобі й сідати!
—    Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
—    Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
—    От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
—    Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались. Давай тоді його лисичка лаяти:
—    А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
—    Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
—    Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
—    А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
—    Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
—    Нащо ж ти такого нарубав!
—    Коли воно таке рубається!
—    А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
—    Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
—    Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!»
Приходить лисичка...
—    Ну, стривай, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом. Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою.
Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
—    Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.
Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибку з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк — аж вовк-панібрат біжить.
—    Здорова була, лисичко-сестричко!
—    Здоров!
—    А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
—    Рибку їм.
—    Дай же й мені!
—    Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
—    Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
—    Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
—   Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
—    Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
—    Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
—    Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
—    Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
—    Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,— не витягне. А вона його ще й лає:
—    А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
—    Ідіть,люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!
нікого нема,
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу незамішєну покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
—    А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся! А вона:
—    Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
—    Та я й сам нездужаю!..
—    Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..
—    То сідай уже, що з тобою робити...
Вона залазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:
—    Битий небиту везе! Битий небиту везе!
—    Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
—    Та то я кажу:  битий биту везе. А сама знов нищечком:
—    Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
—    Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
—    Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не  влізе  вовк.  А  вона  ще  визирає  у  вікно  та  й  дражнить:
—    Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
—    Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.



ПАН КОЦЬКИЙ
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав.  Коли  це  приходить до кота лисичка та й  питає  його:
—    Що ти таке?
А він каже:
—    Я — пан Коцький.
Лисичка каже:
—    Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати — та так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
—    Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
—    Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве!
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати: як би побачити пана Коцького, — та й кажуть:
—    А зготуймо обід!
І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
—    Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
—    А я піду по буряки та картоплю.
Ведмідь:
—    А я меду принесу на закуску.
Заєць:
—    А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити.  Як зварили,  стали радитись:  кому йти кликати на обід пана Коцького. Ведмідь каже:
—    Я   не   підбіжу,   як  доведеться тікати.
Кабан:
—    А я теж неповороткий.
Вовк:
—    Я  старий уже і трохи  недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться. Побіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
—    А чого ти прийшов?
—    Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до' нас на обід!
А вона йому:
—    Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
—    Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
—    Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
І зліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і простягсь за столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, та якось комар і' вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало,— так він додолу впав — гуп! — просто на вовка, мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
—    От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
РУКАВИЧКА
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:
—    Тут я буду жити!
Коли це жаба плигає та й питає:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка. А ти хто?
—    Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
—    Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
—    А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
—    Іди!
От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?
—    А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
—    Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик, та й собі до рукавички, питається:
—    А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
—    Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
—    Та вже йди!
Уліз і той,— уже їх п'ятеро. Де не взявся,— біжить кабан:
—    Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
—    Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
—    Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
—    Та вже влізу,— пустіть!
—    Та що вже з тобою робити,— йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:
А хто, хто в цій рукавичці?
—    Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зай-чик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та ка-бан-іклан. А ти хто?
—    Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь Пустіть і мене!
—    Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
—    Та якось будемо.
—    Та вже йди, тільки скраєчку!
Уліз і ведмідь — семеро стало. Та так же тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді:  «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі і порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.



ЛИСИЧКА СЕСТРИЧКА
Украла собі лисичка-сестрич-ка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от вже й ніч заходить. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
—    Добривечір, люди добрі!
—    Доброго здоров'ячка.
—    Пустіть переночувати!
—    Ой лисичко-сестричко, у нас хата маленька,— ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
Хазяї й кажуть:
—    Добре, ночуй!
—    А де ж я свою курочку подіну?
—    Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з'їла й пір'ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
—    Ой, де ж це моя курочка?
—    А під піччю.
—    Я дивилась, там нема.— Сіла та й плаче.— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
—    Нема що робити — треба давати. Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла. Біжить та й біжить, аж застала її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди й каже:
—    Добривечір, люди добрі!
Ті їй:
—    Доброго здоров'я!
—    Пустіть переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
—    Ну, добре, ночуй!
—    А де ж я свою качечку подіну?
—    Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з'їла і пір'ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
—    А де ж моя качечка?
—    Глянули в хлів — нема. Каже їй хазяїн:
—    Мабуть, гусей випускали   та випустили й її.
А лисичка плаче:
—    Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано.
—    Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!
Нема що робити — треба давати. Взяла вона гусочку в мііпок та й пішла.
Іде та й іде... Аж ізнову вечір настає. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:
—    Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую.
Люди кажуть:
—    Ну, добре,— почуй!
—    А де ж я свою гусочку подіну?
—    Пусти в хлів до ягнят.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з'їла і пір'ячко загребла.
Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:
—    А де ж моя гусочка?
Подивились — нема. От вона й каже хазяїнові:
—    Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!
Хазяїн і каже:
—    То, може, ягнята затоптали її.
А лисичка:
—    То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.
Нічого робити. Віддали. Взяла лисичка в мішок те ягня та й пішла. Іде та й іде,— застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:
— Пустіть, люди добрі, переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
—    Добре,— ночуй!
—    А де ж я своє ягня подіну?
—    Пусти в загороду.
От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з'їла те ягня.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:
—    А де ж моє ягня?
Далі сіла та й давай плакати та примовляти:
—    Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.
Хазяїн їй каже:
—    Ото невістка гнала воли, то, може,  й  випустила.
От вона й каже йому:
—    Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!
Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав'язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часину одвихнулась із хати, а син узяв, вив'язав з мішка невістку, а ув'язав собаку.
Прийшовши, лисичка взяла, не розв'язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та й приказує:
—    За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!
Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр!..» А лисиця:
—    А, капосна невістко! Ану, гляну на тебе, яка ти є.
Сіла та й розв'язала мішок. Тільки розв'язала — собака звідти як не вискочить! Вона навтіки, собака за нею та далі в ліс... от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака над норою — не може влізти. А лисичка і давай питатися:
—    Вушечка мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    Спасибі ж вам, мої любі вушечка, я вам сережки золоті куплю.
Тоді до очей:
—    Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.
Потім до ніг:
—    Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички з срібними підківками.
—    А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?
А хвіст розсердився, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:
—    Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.
Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:
—    На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!
А хорт як ухопився, так увесь і відкусив.
От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца,—давай з неї сміятися. Вона їм і каже:
—    Дарма, що без хвоста, але я вмію он як скакати.
—    Як?
—    Та так. Тільки треба вам хвости позв'язувати, то й ви навчитесь.
—    Ну, позв'язуй!
Позв'язувала їм хвости, а сама вибігла на шпиль та звідтіля як гукне:
—    Тікайте, бо йде вовчище!
Зайці як сунуть в усі боки,— так хвости й пообривали. Після того як посходились докупи зайці, бачать — усі без хвостів. От і давай питатись один одного:
—    Ти був у лисички?
—    Був.
—    І я ж, братику, був!
Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона й підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї Й не чули.



СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК
Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майдаником (майданний — робітник на заводі, на якому гонили смолу), а баба сиділа дома, мички пряла.   І такі вони бідні — нічого не мають:   що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:
—    Зроби та й зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою.
—    Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?
—    Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід — нічого робити — взяв зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і приказує:
—    Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:
—    Хто ти такий? — питас.— Скажи мені!
А бичок йому:
—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою за смолений.
Ведмідь каже:
—    Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!
Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хто знає куди!
От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
— Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його вбий!
Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:
—    Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поки пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:
—    Хто ти такий?
—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!
—    Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!
—    Бери!
Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав'яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!
Прокидається баба — аж бичка й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,— та й пішла; коли дивиться — у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.
Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула. Аж біжить лисичка:
—    Хто ти такий? — питає бичка.
—    Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
—    Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!
—    Бери!
Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.
От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:
—    Діду, навіщо ти ножа гостриш?
—    Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.
—    Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.
—    Ну гляди! Тільки принеси...
Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
—    Діду! Навіщо ти ножа гостриш?
—    Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
—    Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
—    Гляди ж, прижени!
І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:
—    Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
—    У лисички,— каже дід,— гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.
—    Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!
—    Ну гляди! Принеси!
І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:
—    У зайчика шкурка  м'якенька,  тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
—    Ох, не ріж мене, дідусю,— я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив дід і його.
От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда в двері. Баба прокинулась:
—    Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,— піди подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив. А незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго... І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати. А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.



КАЗКА ПРО IВАСИКА
Був собі чоловік та жінка, а в них синок-одииачок Івасик. Ото Івасик, як підріс трошки, став просити батька:
—    Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
—    Куди тобі, сипку, ти ще малий,— каже батько.
А він таки в одно: зробіть та й зробіть.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івасик рибалити. Поплине Івасик геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в горнятка-двійнятка накладе, візьме ті двійнятка, ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
—    Івасичку, Івасичку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
А Івасик почує:
—    Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла Івасика відьма та й каже собі:
—    Ото б добре Івасикового м'ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
—    Івасичку, Івасичку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
Івасик послухав, послухав:    
—    Ні, це не моєї матінки голосок: у моєї матінки голосок, як шовк, а це такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
—    Ковалю, скуй мені такий голос, як у Івасикової матері.
Коваль скував їй тоненький голосок, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івасика:
— Івасику, Івасику,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
—    Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івась на бережок, а відьма його хап! — та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
—    Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
—    Добре, мамо,— каже Оленка.— Я вже й у печі напалила.
—    То я піду по сіль,— каже відьма,— а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івасика:
—    Сідай, хлопче, на лопату.
—    Та я не вмію.
—    Та сідай, сідай!
От Івасик то руку покладе, то голову, а весь не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
—    Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
—    Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івасик її глух! — у піч і за-слонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івасик з хати, коли чує, відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить — нема Оленки.
—    Ну, проклята дівка! Тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Мабуть, що пообідаю сама. Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
—    Покочуся, повалюся, Івасикового м'ясця наївшися.
А Івасик не витерпів та з явора до неї:
—    Покотися, повалися, Оленчиного м'ясця наївшися!
— А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з'їм!
Та й почала відьма явора гризти: гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івасик, що непереливки, аж тут дивиться: летять гуси. Він до них:
—    Гуси, гуси, лебедята,
візьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.
А вони кажуть:
—    Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть.— Та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться. Надлетіли задні гуси. Івасик до них:
—    Гуси, гуси, лебедята,
Візьміть мене на крилята...
—    Нехай тебе заднє візьме! — кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка: одно крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івасик заплакав та до неї:
—    Ой гусятко, лебедятко,
візьми мене на крилятко
та й понеси до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.
Шкода стало гусочці Івасика, от вона й каже:
—    Та вже сідай, може, якось долетимо.
Івасик сів на неї, та й полетіли.
Відьма, як побачила, що Івасик таки втік, надулась спересердя та й луснула.
А Івасик з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івасик під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжечки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й промовляє:
—    Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Івасик з-поза вікна й обзивається:
—    А Івасикові й нема!
—    О старий,— каже мати,— щось мені так як Івасиків голос вчувається!
—    Та де там, стара: нашого Івасика вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжечків:
—    Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю. Аж Івасик знов:
А Івасикові й нема.
—    Та ні-таки, старий,— каже мати,— я добре чую, це він.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться: Івасик стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі-то вже раді! Мати Івасикові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в'язка.


ОХ
Колись-то давно, не за нашої пам'яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був один син, та й таке ледащо той одинчик, що лихо! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
—    Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого недотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
—    Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє?
—    Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, виліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевства вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько:
—    Що робить? Поведу,— каже,— ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи: а так над стежкою  стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
—    Притомився я — сяду, одпочину трохи.— От сідає на пеньок та:
—    Ох! Як же я втомився! — каже.
—    Тільки це сказав — аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
—    Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?» Та й каже йому:
—    Хіба я тебе кликав? Одчепись!
—    Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!
—    Хто ж ти такий? — пита чоловік.
—    Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого  ти  мене кликав?
—    Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
—    Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»
—    Та то я втомився,— каже чоловік, та й сказав.
—    Куди ж ти йдеш? — пита Ох.
—    Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
—    Найми,— каже Ох,— у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш — ще рік служитиме в мене!
—    Добре,— каже чоловік.
—    Ударили по руках,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!
—    Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.
—    Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втрете та знову сприснув вуглину живущою водою — із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:
—    Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
—    Здоров був, чоловіче!
—    Здоров, Ох!
—    А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.
—    Прийшов,— каже,— за сином.
—    Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалось такого півнів!
—    Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі  півні  однакові, один у один,— не впізнав.
—    Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не пізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:
—    Ох! — каже.
Ох до нього виліз.
—    Іди,— каже,— пізнавай! — Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
—    Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись. Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
—    Здоров, чоловіче!
—    Доброго здоров'я, діду!
—    Куди це ти йдеш?
—    Йду,— каже,— до Оха виручать сина.
—    Як саме?
—    Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
—    Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
—    Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
—    Знаю! — каже дід.
—    Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був,— а мій син, своя кров.
—    Слухай же,— каже дід,— як прийдеш до Оха, вія тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься. То твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька:
—    Ох,— каже.
Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
—    Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:
—    Ось мій син!
—    Ну, вгадав! Коли так — бери.
Взяв перекинув того голуба,— і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва!
—    Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
—    Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не заробив!
—    Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,— тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть,— аж так на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене.
Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу:
—    Це твій хорт?
—    Мій!
—    Добрий хорт! Продай його нам.
—    Купіть.
—    Що тобі за нього?
—    Триста карбованців, без ретязя.
—    Нащо нам твій ретязь,— ми йому позолочений зробимо! На — сто!
—    Ні.
—    Ну, бери гроші, давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс. там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
—    Що нам, сину, цих грошей,— тільки  що хазяйством завестись, хату полагодить.
—    Не журіться, тату, буде ще.   Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.
—    От ідуть полем,— паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом: так і насів перепела. Паничі побачили:
—    Це твій сокіл?
—    Мій!
—    Продай його нам!
—    Купіть!
—    Що тобі за нього?
—    Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
—    Ми йому парчеву зробимо!
Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а вій як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
—    Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
—    Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців, тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут понасходилось купців — торгують.
—    Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!
—    Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п'ятсот.
—    Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
—    Що тобі, чоловіче, за коня?
—    Тисячу, без недоуздка.
—    Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!
—    Ні, не рука,— каже батько.
—    Ну, шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв,— так чоловік не спускає.
—    Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
—    Е ні, цигане: недоуздок мій!
—    Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
—    Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
—    Ну, батю: я тобі ще п'ять карбованців накину,— тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п'ять карбованців! Взяв і оддав.
Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари.
От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
—    Не втік-таки від моїх рук! — каже жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
—    Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я й так чую!
Знову — що нажене щука окуня та:
—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
—    Коли ти, кумонько, хочеш,— то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!
А це підпливає той окунь до берега — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
—    Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає,   на   який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
—    Що тобі треба?
—    Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю.
Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
—    Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
—    Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде не щастя чоловікові, оддай!
А Ох так просить:
—    Що хочте, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!
—    Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень па землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось воно по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював,— та в вікно й вилетів геть та й полетів собі...
А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу,— та так же то щиро просить царя и царицю, щоо її оддали за нього:
—    Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: «Як то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли та й одружили їх, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!