Для старшого шкільного віку

Лелече віче

Поема в якій переплетено сучасні реалії з історичною легендою.

Художники: Безніско Євген
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1990 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 50.


Фрагменти:


Роман ЛУБКІВСЬКИИ
ЛЕЛЕЧЕ ВІЧЕ


Поема українського поета, в якій переплітаються сучасні реалії з поетичною легендою. Автор пристрасно закликає читачів усвідомити нерозривний зв'язок минулого, сучасного і майбутнього

Что ми шумить, что ми звенить
рано пред зорями?
(Слово о полку Ігоревім)


І
В життя своє, тружденне і далеке
(Давно, коли —сказати не берусь),
Із вирію верталися лелеки,
Додому поверталися, на Русь.

Додому... дому! Вимучені тяжко,
Заходили над берегом Дністра,
І втішився досвідчений ватажко,
Що скоро приземлятися пора.

Там, унизу, була нова столиця —
Престольний Галич, місто молоде.
Так, шанувати і її годиться,
Та серце у Звенигород веде...

Він клич подав короткий і суремний,
Клич остороги: — Всім, усім, усім! —
Був недаремний поклик, недаремний,
Бо хмара обрій заступила їм...

Вона стояла темною стіною,
Ні, рухалась — прискорено пливла!
Подав наказ — минати стороною,
Відтак рішучий розворот крила,

І... зрозумів, що вже в далеку далеч
Вертатися — ні часу, ані сил.
Він зблизька бачив ненаситну галич,
Яку провадив ворон чорнокрил.

І тінь жахна лелечу вкрила стаю,
Лише на мить — та на смертельну мить.
«Пора,— вожак подумав,— уступаю,
Хай молодий попереду летить.

Ще так ніколи серце не боліло,—
Нехай би тільки біль переболів!..»
А вже в долині місто забіліло,
Свінуло в очі сяйвом куполів.


А молоді верталися додому
Притомлені.  Та не відстав ніхто.
Здрімнув один: лелеці молодому
Приснилось рідне батьківське гніздо,

Що в надвечірнім сонці золотіло,
Узрів лелечу радісну рідню...
Мав чисте, легке, мускулисте тіло
І на крилі — помітний знак вогню.

По невеличкій, незначній приміті,
Де б не бував, що б не було із ним,
Його впізнати міг би в цілім світі
Русявий княжич — вірний побратим.


...Була ця вежа підміська — найвища,
Вудильницею прозвана здавна.
Від Шоломи до Підгородища
Із неї відкривалась далина.

Оружний воїн чатував на вежі —
Безмовний муж: — уже багато літ.
Він, тільки він  стежини знав і стежі
Серед лугів, мокрявин та боліт.

Як тільки наближалась небезпека,
У дзвони бив, щоб чути на валу...
А поруч звив гніздо собі лелека
І годував сім'ю свою малу.

Вони раділи з доброго сусідства,
Лелека і суворий вартівник,
Німий, безмовний, певно, з малолітства
Він од людей, здавалося, відвик.

Раз княжий син, пустившися на лови
Узвозом небезпечним та крутим,
Тут заблудив. Без мови, без розмови
З німим порозумівся вартовим.

Що  в  них   там  спільне — те  хіба  розкажеш!
Все разом, разом — спека чи дощі.
Летить, було, сюди із міста княжич,
І княжий знак горить на опанчі...


Але для горя чи багато треба?
Та як пташні остерегтися зла?
Біда прийшла. Не від землі, а з неба
Несамовиту бурю принесла.

Гроза і день, і сонце заступила,
Столітні буки гнула до землі,
І очі блискавицями сліпила,
Топила світ у тьмі, як у смолі.

Стара діброва ремствувала глухо,
Щось десь горіло — насувався чад.
Але в гнізді і затишно, і сухо:
Там лелечиха, двійко лелечат.

І що востаннє спостеріг лелека:
Із тріскотом печальним та страшним
Зненацька розчахнулася смерека,
Поцілена Перуном вогняним!

Він умирав — така його пташина
Судьба,— бо люди гинуть од меча...
І тут побачив: кинувся хлопчина
У полум'я. І виніс лелеча...


Це ж так недавно. А переболіло.
Вів стаю вперше. З радості хмелів.
А вже в долині місто забіліло,
Свінуло в очі сяйвом куполів...

Узгір'я Шоломиї, мов шоломи,
Від заходу оточували діл;
Зі сходу — дикі хащі, вітроломи,
Із півночі — вали та частокіл.

За частоколом, мурами й валами,
Захищені, здається, на віки,
Палати красувалися і храми,
Зрубних будівель радісні разки.

Бурштином смол сіяли свіжі зруби,
Наличники сміялись золоті;
А далі — чим видовисько не грубе? —
Громадилися в темному куті

Низькі, підсліпуваті ще й мізерні,
Не схожі — де там! — на людське житло,
Хтозна-коли будовані майстерні,
Там гаряче і гамірно було...

Той гул, той гамір вилітав назовні,
Зливався з іншим, також голосним,
А ще ж до того — дзвони велемовні
І сонця дзвін під небом голубим.


Дзвеніло все: майдан, дитинець, пригород,
Ливарники дзвонили, ковалі...
Бо місто називалося Звенигород,
Щон ай дзвінкіше місто на землі.

Той дзвін — то знак, прикмета, благовістя,
Що йде життя, як і повинно йти,
Що місто це — і град, і передмістя,
Ці брами, храми, вежі   та мости —

Неначебто нитками золотими
Прив'язують до отчої землі
Тебе всього... Чи друзі-побратими
Міркують теж так само?.. На крилі,

Яке підставив сонцю золотому,
Відчув тепло. Чув клекіт— бо ж не сам!
Свою велику і нелюдську втому
Лишали крила рідним небесам.

...Земля вже ближче, ближче, ближче, ближче —
Своя навіки, на віки — земля!
Шлях унизу крутився, мов ужище,
Шлях унизу звивався, мов петля.

Поблизькі села й присілки горіли.
Стелились долом дим і пилюга,
І тьохкали смертельно люті стріли,
Зриваючись із тятиви врага.

Не знали птиці — почали осаду
І половці, і їхні ковуї,
Поволі наближаючись до граду,
Але були між ними і свої...

І молодий збагнув, у чому справа:
Вони йшли з півдня—там відкритий шлях..
Чорніла перетоптана отава,
І ярина жовтіла на полях.

І побратимам вірний знак подавши,—
Перестороги відчайдушний скрик,—
Він полетів убік, туди, де завше
Рятівника свого стрічати звик...

Щось блиснуло, щось свиснуло, змигтіло,
Залізним дзьобом клюнуло: зажди!
...Щось біло й закривавлено летіло
До вежі, до будильниці — туди...


...І мати дивувалась: де причина,
Що в сина гострий ум не по літах,
Що не в хоромах бавиться хлопчина,
Росте на волі — наче вольний птах.

У тих палатах радощі мізерні:
Бучні розваги, стишені плачі.
...Йому чомусь подобались майстерні,
Де ковано і гострено мечі,

Де в пащі мідеплавильної печі
Сіяли тиглі срібні й золоті,
І майстрових людей крамольні речі
Були йому правдиві та святі.

Він бачив скусні шиферні ікони,
Енколпіони грецькі, руські — теж,
Він думав про страшні й тяжкі закони,
Яких не обминеш, не перейдеш.

Він розумів, що не підходить мірка,
Для цих людей призначена...
То ж сміх: Він, Ярослав, він син Володимирка,
Він княжич — так... Чим ліпший від усіх?

Його рука держати зброю вміє,
Душа не має дару ремества...
Вона лиш заворожено німіє
Біля вогню, як біля божества;

Вона — ні, ні! — не зневажає зброї,
Але й шанує вченість мудрих книг,
Але ж і прагне далі голубої,
Лелек і сонця,— як же то без них?

І мати усміхнеться: — Шдожди-но,
Сім дум, сім мислей в тебе в голові,
А восьма, найпрудкіша,— гей, дитино! —
Десь аж під сонцем... Придержи хоч двії

Одну на те, щоб догодить боярам,
А другу — якось ладити з людьми.
Ми віддані, мабуть, до смерті чварам,
Всевладні ми, але й безвладні ми.

Палати пишні... Дорогі одежі...
Все суєта. А що не суєта?
Не чує син — несе його до вежі
Вузенька стежка через болота...

Яка весна! Такої не бувало:
Блакить небес, і золото лози,
І злежаного снігу покривало,
І краплепад щасливої сльози —

На черемховій, на вільшаній гілці;
На Білці заспівав тонкий місток,
І в лісі хтось озвався на сопілці,
Жовни ударив мідний молоток —

Мов цвяшки срібні легко забиває
У дерево просохле, смоляне...
Не нині — завтра птаство прибуває,
Лелече віче в полі розпочне.

Яке безмежне, радісне роздолля
І в небесах, і тут, на болотах!
Яке то щастя посилає доля:
Лелека в небі! Довгожданий птах!

Він так далеко, так іще далеко,
Але кружляє і кружля довкруг.
Лети, спускайся на луги, лелеко,
Ти, може, знаєш, де мій вірний друг?

Лети сюди, на рідну землю Руську,
Звенигородські ждуть тебе поля!
Гей, не соромся, довгов'язий бузьку,
Земля бужан — це ж і твоя земля!

...Вже не летів, а падав — тяжко, тяжко…
Якесь болото. Верболіз. Чагар...
І зажурився молодий ватажко,
Що не вдалося донести тягар

Страшної, несподіваної вісті
Про те, що браття йдуть чинить розбій,
Що, певно, вже вони на передмісті —
Вривається до міста перший стрій,

Що на   посадах клубляться пожежі...
Не долетів. І винен, винен він!..
...Неначе сонце з голубої вежі,
Могутньо і суворо вдарив дзвін.


І Ярославу небо потемніло;
Лишалося до вежі кілька гін,
Недобре, видно, скоїлося діло,
Коли вже вдарив запропалий дзвін!


...Колись давно, як всі були братове,
Як на Русі втішався щастям люд,
З'явився — із ворожої намови —
Поміж людьми якийсь боярин Блуд.

Він гроші мав — таляри і цехіни,
Мав гривни — мідні, срібні, золоті,
Без дозволу в багацькі входив сіни,
З убогими пиячив у куті.

Облесний був, облесний-перелесний...
Лукавий надто — відчували всі.
Та ще до того — плюсклий, безтілесний,—
Таких іще не знали на Русі.

І хоч усі приблуду зрозуміли,
У городі, в селі — і там, і тут,
Одбитися од нього не уміли,
Всім наче родич — всюдисущий Блуд.

Було! Було! — почухаймося в тім'я!
Бо він, вважайте, грішми говорив...
І ворожди диявольської сім'я
Уже засіяв: друзів посварив!

Дихне — збрехне, обернеться — прибреше,
Там капне, тут підсипле — їж і пий.
Святе святим, а грішне грішним — чеше,
І молиться, і каже: «Не убий».

Чи він язичник був, а чи латинник,
З якого роду-племені? Звідкіль?
Не знав ніхто. Він просто взяв і виник
Так, як у хутрі виникає міль.

Освоївся, прижився. Люди звикли.
Збайдужніли — і спокій голові.
Нараз тривога: дзвони, дзвони зникли,
І не церковні дзвони — вічові!

...Блуд лестився — це всі чудово знали
До вартового та його синка.
...Здіймав не сам. Йому ж допомагали
Таки свої. Загадка. І яка!

...У брами, передбачливо відкриті,
Вже мало військо входити чуже.
Здавалося, уже ніхто на світі
Ні місто, ані люд не вбереже,

Веде ряди напасників нерівні
Чиясь нікчемна і скрадлива тінь...
Та вирвався язик вогню з вартівні,
Аж стало видно з інших володінь,

І вже посеред сонних, тихих вулиць
Схрестились леза праведних шабель
Із вістрями страшних коротких сулиць,
І ворог щез навіки з цих земель.

Боярин Блуд усе ж не розгубився;
Допоки січа, хоч і нетривка,
Він до вартівні якось та пробився,
Зв'язав, здушив і виніс хлопчака.

Хоч кинулися люди навдогони,
Але нема злочинця — зник і зник.
А щоб його не видавали дзвони,
Він кожному з них висмикнув язик.

Та що страшніше — язика й малому
Відтяв, та   хлопця далі поволік;
Ніколи не   вертався вже додому
Нещасний без'язикий чоловік...

...Пройшли літа. Забулося чимало.
Та не знайшли тих дзвонів аніде.
А тільки враже військо підступало,
Як люди чули: дзвонить та гуде!

Немовби під землею, під водою,
Немовби дзвонить цілий небозвід;
Так буде — щоб не зналися з бідою,
Щоб ми були єдині, доки світ...


Стара легенда, щира, нелукава,
Чому вона згадалась? Хлопець біг...
Спіткнувся. Впав. І серце Ярослава
Заплакало від горя— коло ніг

Побачив птаха. Оповиті млою,
Лелечі очі. Що це, що це з ним?
Легке крило, пронизане стрілою.
Примітне знаком — знаком вогняним!

Поніс його на вежу. Ген червоне
Палало небо. Сонце в чорній млі.
Дзвонар мовчав. Та говорили дзвони
В Звенигороде І по всій землі.

II
...Дзвонив дзвінок... —А далі що? Дівча,
Яких у класі кожному чимало.
Таке собі тендітне лелеча,
На вчителеву відповідь чекало.

— Продовжувати розповідь? Чи...— Ні!..—
Озвався хлопець на передній парті.
— Звичайні бузьки, ходять по багні,
Звичайних  ловлять  жаб...— І   в  цьому  жарті

Було собі не просто щось не те,
Бо  знав   дітей,   до   правди  змалку  звиклих,—
Так їх навчав... Але чекав юнак
На відповідь. На перший, може, виклик.

А дівчина: — У кожному селі,
Бувало, сни приходять... Старовинні.
Чи місць таких багато на землі?
Ми шанувати, знати їх повинні!

Підвівся хлопець. Голос мав ламкий:
— Епоха до епохи не подібна.
Було... А час сьогодні не такий!
Старовина — кому вона потрібна?

Ну що Афіни, Форум, Колізей,
І новгородські фрески, й римські терми!
Кому — бібліотека чи музей,
Кому — судилось доглядати ферми!

Але не приневолить нас ніхто
До них — нехай стирчать на городищі.
Чи не останнє бузькове гніздо
Дошарпають без нас осінні хвищі!

А ми ж бо люди, люди, не птахи —
Якісь там бузьки, журавлі, лелеки...
Чекають нас незвідані шляхи
І сонячне майбутнє недалеке...

Так, я жалію, що не встиг на БАМ.
Ніхто мене не втримає тут. Дзуськи!
Як лиш медаль отримаю, подам
Заяву — і прощайте, милі бузьки!..

Запала тиша. Дівчина (її
Ласкаво називали Звенислава)
Відповіла: — Нащо якісь краї,
Коли тобі потрібна тільки   слава?

Вся Батьківщина нам — як рідний дім,
Та чи в бігах звеличимо державу?
Спочатку давню славу віднайдім,
А потім власну заробляймо славу.

Учитель посміхнувся. Все як слід...
А він вже розгубився був...— Стривайте:
До «Повісті давноминулих літ»
Заглянемо позавтра. Прощавайте.

Озвався дзвоник. І раптово стих.
Урок почався. Обізвався вчитель:
— Чого я вчора розказать не встиг,

В селі, напевно, знає кожен житель;

Ота подія давня та сумна,—
Малоприємна, я сказав би, справа...
Та кожного стосується вона,
Усіх нас, так, і Дзвінки, Ярослава...

— На мене хтось немов ману наслав,

Чи, може, блуд знічев'я прив'язався,—
По роздумі промовив Ярослав,—
З лелек даремно вчора я сміявся!..

Сьогодні вранці бачу: над селом
Багато їх з'явилось, як ніколи.
Я навіть їм гукнув: — Чолом, чолом! —
Один аж проводжав мене до школи.

Нічого дивовижного нема,
Але мене стривожило єдине:
Якщо вже птаха горда, хоч німа,
Добра й довір'я хоче від людини,

То значить, десь на світі є біда,
А  може,   в  нас — не  десь — не  все  в  ажурі.
Понищені ліси... Брудна вода,
Серед людей — зажерливі, понурі...

Подумав я: ми всі жадаєм благ,
Цього ж нероба хоче і діляга.
За дешевенький заграничний лах
Чи не віддали ми душевні блага?

Та все-таки тримаюсь на своїм:
Хай ця земля славетна має тайни,
Але село селом. Мій край, мій дім —
Це щось нове, велике, незвичайне...

Та ось — літопис... Поясніть лишень
Невже це в нас? Отам на оболоні?..
В такий же день — ясний, осінній день?..
Такий самий дзвінок, і коні, коні...


Літописне оповідання

Відлуння по околах рознеслося:
Дзвонив дзвінок, веселий, голосний,
Виспівувало радісно полоззя,
Бо день стояв осінній та ясний.

Між кожухів, закутаний по груди,
Князь возлежав на санях горілиць.
Можливо, люд хоч тут прихильним буде
У цій, найменшій із усіх столиць.

Ген височіє город. Ніби вимер.
Засніжені околиці, поля.
Забудеться навіки Володимир.
Ось, Ярополче, і твоя земля...

І може, може, як подумать, навіть
Не віриться... Пролинуть сотні літ,
Моїм іменням хтось іще прославить
Це місто, ці околиці, цей лід...

Усе життя — немов на волоконці.
Тут місце певне... Тут мужі тверді...
До брами поспішили охоронці,
Войкиня, Радко. Хлопці молоді...

Ось брама. Геть, обридлі покривала!
До власних-бо вступає володінь!
...Метнулася та блискавкою впала
З-за частоколу непомітна тінь.

І княжа кров аж хлинула на сани,
Замерзле груддя кінь копитом бив;
Він крикнув, шаблю вихопивши з рани:
«Ох, той мене вороже погубив!»

А той за кінську гриву ухопився
І вітром полетів навперегін...
І било в тім'я:  «Вбивця, вбивця, вбивця!»
Гриміли дзвони, дзвони, дзвони... Дзвін.


Ніхто не знав наймення вартового
На тій старій будильниці. А він
Не міг також признатися до того,
Звідкіль узявся, із яких сторін.

Він пам'ятав, але не так багато:
Веселе місто, де гуляв малим,
Де бавився. І також те, що тато
Дозорцем був при дзвонах, вартовим.

Ще пам'ятає: згарище велике,
Якісь оружні люди. Суєта...
І плач, і плач, страшні жіночі крики...
І власну люту кривду пам'ята...

І на твердім, на драбинястім возі
Криваве, без'язике забуття...
Вибоїни, каміння по дорозі
Та вовче надокучливе виття.

А потім сонна монастирська брама,
Понурий скит, подібний на тюрму...
Нелюдська, неймовірна, чорна драма
Поволі забувалася йому.

Столітні сосни, молоді ялиці
Тяглись до сонця в прірви на краю.
...То бачили хлопчину на дзвіниці,
Як він підпомагає дзвонарю,

То в монастирській темній книгозбірні
Хтозна колишні скрипти розклала.
Коли ченці вертаються з вечірні,
Опісля цілоденного труда,

До книжника він: хай же розтлумачить
Узорних літер потаємний зміст!
І вже ясним юнацьким зором бачить
Краї далекі; чує подзвін міст...

Якби вдалося відшукати опис
Такого міста, що дзвенить немов...
І якось натрапляє на літопис:
Він слово там ЗВЕНИГОРОД найшов!


Вузьке віконце, б'ється сонна мушка.
Десь унизу гримить гірський потік.
Подумав: хто я тут? Нікчемний служка,
Забутий, без'язикий чоловік.


Немовний, так. Але душа — вимовна,
І говорити проситься душа!
Передчуттями радісними повна
Вона — звідсіль на волю поспіша!

...Він вибрав мить — і слушну, і надійну.
Була гроза. І злива, і громи.
Він охорону обійшов потрійну
І вирвався з камінної тюрми.

Гірськими непримітними стежками —
З верха на верх, зі скелі на плато.
Стрічався по дорозі з пастухами.
Давали їсти. Не питали, хто.

На полонині грівся біля ватри
І мандрував з обозом солярів.
За ним були Бескиди. Далі — Татри,
Кордон моравський ледь не перебрів...

Але у горах — де вже ті кордони...
Ні, ні — назад, назад—по руслах рік...
Йому вчувались тільки рідні дзвони,
І плакав без'язикий чоловік.

Додому, лиш додому пробираться...
Боліла думка, прикра та мулька:
«Той, що наслав триклятого Нерядця;
Василька осліпив; чия рука

Скалічила мене — у кожнім часі
Він торжествує, втілюючи зло!
Зло — в княжім кріслі, у чернечій рясі,
В боярській шубі. Завше так було?

Але не мусить бути, не повинно!
Проклята коромола, ворожда!
За що страждають люди безневинно
Та ще безмовно — так, як він стражда?

По тих стражданнях — за любов'ю голод:
Такої він не знав іще жаги!
По   всіх   блуканнях — ось   він,   рідний   город.
Служив йому. І знову — вороги...


Вони ішли залізними рядами,
Немов пекельні сили їх вели,—
Вже подолали дві могутні брами
Під зливою окропу та смоли.

Немовби чорні поминальні свічі,
Подогоряли батьківські доми,
І смерть тобі вдивляється у вічі,
Закутана в отруйливі дими;

І знаєш ти, що смерть — це, може, краще,
Що доведеться вибрати тобі,
Бо є ще рабство — назавжди пропаще
Поневіряння в муках та ганьбі;

Весь люд міський на вежах — зліва, справа,
Боровся, не чекав ніяких див.
І стріли подавала Звенислава,
І Ярослав напасників губив...

Ворожими холодними тілами
Завалено рови. І втратив лік,
Підвівшись, наче помста, над валами
Суворий безсловесний чоловік.

...Запала ніч, безсонна і тривожна;
Ніч вибору. Роздумувань. Надій.
Всі знали — піддаватися не можна,
Всі з'єднані в рішучості твердій.

І гинули від праведної зброї
Нападники, чужинці, ковуї.
Та здавна — де витримують герої,
Там хиляться нікчемні холуї.

Так, двоє все ж не витримало:
— Братця!
Здаваймося! — волав і зброю склав.
А другий— біг (майнула тінь Нерядця)..
— Хто зрадив? — запитався Ярослав.

Їх підвели.— Ти хто і звідки будеш?
— Не знаю сам. Найнявся послужить...

А записали до реєстру — Блудич...

Нерядич — теж найнявся... Хочем жить..

Адже життя, життя таке прекрасне!
Чи ж ворог — тільки ворог? Там — свої,
Теж руські люди. Хай пожежа згасне,—
Перечекати мусимо її.

Нехай-но лиш розвидниться...
І, може, Щось проясніє, з'явиться, прийде...
А як ніхто нам завтра не поможе?
Невже... життя... втрачати молоде?...

Ми провинились, та хіба ми винні,
Що сили рівні, що страшніше — тут...
Ми ж порівну...— Обох по половині!
Рубати їх! — кричав оружний люд...

І меч Халдія опустився люто,
І скинуто їх на початку дня
За частокіл. І чути було, чути —
Упала з неба хмара вороння...

В чиєму тілі кров не захолоне,
Ганебну смерть побачивши таку!
Здригнувся ворог. Та мовчали дзвони,
Що бачили всіляке на віку.

І знову темна сунулася лава —
Громадили дошки, колоди, хмиз.
Безмовний підійшов до Ярослава
І показав кудись рукою вниз...

Там лучники запалювали стріли,
Пускали їх на дальні остроги,
І зруби, добре смолені, горіли,
І вже торжествували вороги.

Летіли стріли. Вістря небезпеки
Кольнуло в серце. І тоді, тоді
Він ще раз глянув — там були лелеки,
Багато їх, старі та молоді.

Вони раптово стрімко налетіли,
І де лише крило не засяга,
Ворожі перехоплювали стріли,
Скидали їх на голови врага!

Небачене, нечуване, незнане —
І страх, і лють, і дика метушня!
І відступило воїнство погане
Хто на коні, а хто вже без коня,

І неймовірне місиво каліче
Немов незримий хтось кудись волік,
Розпочиналося лелече віче —
Як щовесни. Щороку. Споконвік.

І Ярославів погляд Звенислава
Перехопила — був щасливий він...
Безсмертна слава, переможна слава
Ударила в Звенигородський дзвін.

III
І знову кличе дзвоник на урок...
А Ярослав — мов не знаходить місця...
— Гаразд. Гаразд... Цікавість не порок...
Ну що ж, ходім. Туди, на передмістя.

До речі, будівництво почалось
Нової школи саме в цих околах.
...Нам, друзі, тричі пощастило...
Ось, Знайомтеся — шановний Археолог;

Наш гість. Письменник. Свій новий роман
Присвячує періодові тому,
Коли Берладник правив тут Іван...
Тов. Нуклеус — інспектор агропрому.

Розпочинаєм огляд. Вихідні
Позиції у нас на цьому фронті
(Тут я і воював колись...) ясні —
Ми стоїмо...

Археолог:
...На першім горизонті.
В прямім і в переноснім розумінні —
Це справді так; це — лінія вогню;
Вогонь дійшов сюди. Дахи горіли

І падали на стелі; стелі — вниз
Обвалювалися з жахливим тріском
І накривали все: людське майно,
Дитячі іграшки, знаряддя праці...

Письменник:
Якого це періоду сліди?

Археолог:
Десяте-одинадцяте століття.

Учитель:
Час Рюрика, Володаря, Василька —
Час   трьох   братів,   славетних   предків   наших.
В Перемишлі сидів на троні Рюрик,
Василько в Теребовлі. Третій внук
Звенигородом володів, Володар...

Тов. Нуклеус:
І чим він володів? І що він мав?
Побите, поторощене череп'я
І спечена зола. Так отже, знацця,
Кустарні, знацця, промисли... Отож,
Тут мусить бути відповідна глина...

Письменник:
Так, бо з-під серця рідної землі
Видобували глину: добру воду
Здорову, мов жива людська душа,
Мішали з нею, і тугий заміс
Талановиті розробляли руки,
Крутився круг, творилися дива,
Вогонь веселий визирав із печі,
І створене святилося вогнем,
Вогнем душі і сонцем батьківщини!..

Археолог:
...Кераміка була і привозна:
Будь ласка, гляньте: амфори, піфоси,
Причорноморські, скіфські.
Свічники Еллінські, римські — значить, перейшли
У спадок  чи завезені здалека...
Скажімо, речі дакської цариці —
Білила у коробочці, люстерко:
Востаннє в нього подивилась жінка
Приблизно тому тисячі дві літ...

Дзвінка:
Цікаво було б глянути мені,—
І поглядами б, може, ми зустрілись.

Письменник:
А не боїшся — дзеркальце чарівне!
І ви б могли місцями обмінятись,
Не поглядом лише... Ну як тобі
Ведеться там, за двадцять, десять літ
До нашого — того тисячоліття,
В якому живемо? Яким його
Ти бачиш у чарівному люстерку?

Дзвінка:
Я бачу кров і згарища... Страшне
Пересування кочових народів:
Вони з Дунаю відтіснили даків.
І ось я тут, посеред праслов'ян...
Я чую їхню мову, чую співи,
І молитви, і покладання жертв
До ніг самого бога Святовида...
Купальські хороводи та пісні
Над берегами Білки; перші зруби
На сьому місці, де ми стоїмо.

Ярослав:
Фантазія у неї, будьте певні,
Така, що миттю добереться враз
До нашого століття... Може — й далі!

Письменник:
«Фантазіє, ти сило чарівна...»
А що ми без фантазії? Напевне,
Вона потрібна всім: учителям,
А надто археологам.

Археолог:
...Потрібна!
Вона потрібна так, як і знання,
І відчуття причетності до часу,
Який ти взявся дослідити.
Я, Буває, теж ловлю себе на думці,
Що мислю так, як люди, що отут
Жили, співали, плакали, любили...

Тов. Нуклеус:
Фантазії... Від них одна біда:
От ми взялися виростить капусту
На цих-от безкінечних болотах,
А їх спочатку треба осушити...
Меліорація — велика річ!
Девіз: дайош дренаж! Дренаж — сінаж..

Письменник:
Що значить слово поетичне. Тут
Звучить воно незвично дещо...

Тов. Нуклеус:
В ньому
Найкращу в світі музику я чую...
Сюди могутня техніка прийде,
Позагортає ці нікчемні рештки
Проклятого минулого; тоді
Мої улюблені слова набудуть змісту!
Так що, будь ласка, не іронізуйте!

Учитель:
Але ж не все досліджено! Наприклад,
Ми й вулиці не бачили міської,
Прокладеної русичами звідси,
Від нас — до городища... Де вона?

Археолог:
Є вулиця. На іншім горизонті...
Письменник:
І справді — є!

Археолог:
І тут була віками.
Погляньте на розкоп, за роком рік
Намощувалась та росла дорога...

Тов. Нуклеус:
Але цей шлях нікуди не веде —
Він тут і обривається...

Археолог:
Бульдозер
Як починав роботу, розвернув
Вінці настилу, перекрив дорогу Піском та глеєм.

Учитель:
Що ж, дуже сумно. Не по-господарськи...

Археолог:
Але дорога далі йде. Вона
Чудово, скажем прямо, збереглася:
Пряма, широка, рівна, мов стріла,
Вона вузенькі вулички виводить,
Об'єднує, вливає в інший шлях,
Ще, мабуть, ширший. Знов завал, стривайте..

Ярослав:
Я уявляю... з вуличок отих
На поклик бою, на волання криці
Мчать вершники; на конях поуз них
Мчать бойові повози-колісниці.
Притримаю коня за поводи
Куди ти мчиш? Куди летиш, мій коню?..

Археолог:
Погляньмо, придивімося — сліди
Наїжджені...

Ярослав:
...Я кинувся в погоню
За тим Нерядцем, і моя рука
Безжальний меч так судорожно стисла:
І вбивця підлий не мине клинка —
За Ярополка і за Осмомисла...

Тов. Нуклеус:
Ти, хлопче, залетів... щось не туди —
Не та дорога, і не ті сліди...

Письменник:
Дорога — та, хоч милий Ярослав
І справді перейшов не в те століття;
А що, якби ми всі вернулись в те,
Коли ще Ярослав — він твій ровесник,—
Іще юнак, ще не державний муж
(То буде згодом, в Галичі-столиц і,
Де трон золотокований його
Угорські гори підіпре).

Археолог:
Не згоден
Із вами. Хлопець Осмомислом був
І тут, іще в Звенигороді.

Учитель:
Тут,
Тут юність Осмомислова пройшла.

Археолог:
На цій землі.
На іншім горизонті..

Тов. Нуклеус:
Що вище підіймаємося ми,
Тим почуваюсь гірше.
Майте ж міру,
Бо тільки чуєш: князь... та Осмомисл...
А може, він був реакціонер?
Я певен,
Що він, цей князь, не хто — а феодал.
Де ж ваша пильність   класова?

Учитель
Стривайте.
Вона завжди при нас. Як і тоді,
Коли страшна нависла небезпека
Над нами — над країною, минулим,
Сучасним і майбутнім всіх народів;
Як ми шукали рятівний ланцюг
Історії; як ми шукали ланок —
Імен і особистостей таких,
Як Невськии, Галицький, Богун, Хмельницький.
І ми перемогли.

Письменник:
У цім заслуга,
Так!
І Ярослава Осмомисла..

Тов. Нуклеус:
Язик затерпне — ну й ім'я, скажу вам!

Письменник:
А чи не терп шановний ваш язик,
Коли ви людям говорили брехні...

Тов. Нуклеус:
Не я, не я. Я завжди був прямий,
Ну, коли треба, я мовчав...
Як треба!

Учитель:
А я подумав про жорстокий час,
Коли і дзвонам, і правдивим людям,
Сказати б, видаляли язики...
Я дітям ось розказував легенду
І сам повірив їй...

Дзвінка:
Вона страшна...

Ярослав:
Але правдива. Не легенда то,
А суща правда. Мій безмовний друже,
Ніхто вже не дізнається, ніхто,
Звенигородський воїне і муже,

Як доля твоя склалася. Чому ж
У Галич не хотів іти зі мною...
Як справжній воїн і як справжній муж
Залишився стояти під стіною,

А вітер надимав мого плаща.
Я зняв. Подав тобі, бо знав: підходить.
А ти мені дав книгу та меча.
В землі той меч. По світу книжка ходить..

Письменник:
Згадаймо, що далеко вже пізніш
Князь Осмомисл послав сюди свого
Невдаху-сина, про якого кажуть
Учені, ніби він є автор «Слова»,—
Була тут книгозбірня, манускрипти,
Куди це все поділося, куди?
Не вірю, що розвіялось, зотліло...

Ярослав:
Усобиці... Палали городи...
Все рушилося. Гинуло, Горіло...

Археолог:
Вони.
Ми стоїмо на третім горизонті.

Письменник:
Навала орд кривавого Батия
Дощенту сплюндрувала городи
Від Києва і аж по Теребовль,
Нахлинула і вдарила смертельно
О щит останній Руської землі —
Звенигород.
<І видержала твержа,
І вистояла б: сила в нас була,

І віра в перемогу, і надія,
Що допоможуть Галич, Львів та Холм,
Але ж була, легенда каже, зрада...

Археолог:
То не легенда. Ось живі сліди
І зради, і самого віроломства:
Звенигородці знищені були.
І сотні з них ординці зарубали,
Зв'язавши руки перед тим. Відтак
Порозкидали по землі тіла,
Не закопавши навіть. В мокрім грунті
Вони лишень заглибились ледь-ледь.
Так і зостались під тоненьким дерном,
Земля прийняла і накрила їх,
Тепер для нас довірливо відкрила...

Письменник:
Могили братські, кажуть люди, тут
Були і на самому городищі...

Археолог:
Були. Але, на жаль, уже нема.
Останні розорали нещодавно.

Тов. Нуклеус:
У мій город камінчик? Але що
Могло їх, ті могили, врятувати,
Коли пани Сенявські та Потоцькі
Тут будували замок та фільварок,
Перемішали кості із землею
Геть чи не всіх можливих горизонтів?!

Письменник:
Ваш горизонт такий уже вузький,
Що, окрім служби, віз і циркулярів,
Для вас — найголовнішого! — не видно.

Тов. Нуклеус:
Найголовніше — масло й молоко...
Ярослав:
Даруйте, ви забули про капусту.

Тов. Нуклеус:
Капуста, друже, у яку лелеки
Вас опустили саме в цім селі,
Вродилася пізніше...

Учитель:
Грубі жарти,
Адже це наш відмінник.

Тов. Нуклеус:
Хто — оцей?
Якийсь шмаркач недовчений та ще
Із вихованням нікудишнім. Може,
Його батьки приховують обріза?
Такі стріляли в мене в сорок восьмім,
Коли я тут зав'язував колгосп...

Ярослав:
Підіть і перевірте. Он мій дім —
Отам, біля майдану вічового;
В родині нашій не ховали зброї —
Меча мені передано у спадок.

Тов. Нуклеус:
Він що — тю-тю?
Ну й активіст, відмінник.

Дзвінка:
Рекомендую не торкатись вістря...
Чи знаєте, що вся його сім'я —
Дідусь, бабуся, батькові брати —
З лелеками на прадідівській клуні
Згоріла... «Чорні хлопці» уночі
Під Перше травня хату підпалили.
Тоді згоріла хроніка села
Із «Кобзарем» зачитаним, що чудом
Під час пацифікацій не пропав...

Тов. Нуклеус:
Даруйте. Вибачайте. Я не знав.

Учитель:
А знаєте ви, що гноївка з ферм
Стікає тридцять літ в могилу братню,
В якій лежать мужі Звенигородські
Та воїни Мстислава Удалого,
І заливає той окоп, котрий
Я в сорок першім викопав на місці,
Де рівно! рівно! тому сім століть
Лилася кров і входила у землю...
Священна кров, і ця земля священна,
 Є і моя краплина в цій землі...

Археолог:
Мене війна застала на Бересті,—
Дипломна практика. А потім — фронт.
Десант, блокадний Ленінград, і Київ,
І визволення Кракова... Літа...

Письменник:
Літа — неначе змах крила лелеки...
Ми тішитись, радіти ми повинні,
Що долі наші, різні та складні,
Звенигород зв'язав у спільний вузол,
Який не розрубати...

Учитель:
Скільки доль,
Спресованих історією в кремінь...
Тут, на оцих навколишніх полях,
Знаходять люди крем'яні знаряддя —
Тверді, облуплені з усіх боків —
Із них шматки відколювали, вістря,
Ножі, скребки для вичищення шкіри.

Дзвінка:
Їх звали нуклеусами...

Тов. Нуклеус:
Ах так,
Уже образа персональна?! Годі,
Я доповім, і знаєте куди...

Археолог:
Цього робить не слід. Оте знаряддя —
Це перший, може, знак, прикмета, слід
Розумної діяльності людини.

Тов. Нуклеус:
Це інша справа.

Учитель:
Та саме воно,
Знаряддя,— річ в собі, і небезпечна,
Як потрапляє у нечисті руки,
Як підло послуговується хтось
Тим справді благородним інструментом.

Письменник:
Отак, дивись, поволі ми дійшли
На цьому історичнім городищі
Асоціацій хоч, як не проблем,—
Від нуклеусних і до нуклеарних...

Учитель:
Все зв'язане: і чистота душі,
І наша правда — той духовний меч,
Що мусить протистояти страшному
Іржавому мечу —брехні, злоби
і недоумства, і нерозуміння...
Цивілізацій пошуки ведемо
Десь у парсеках, а свою, єдину
І неповторну, нищимо до пня.
До кореня.

Письменник:
Над нами висить меч
Той нуклеарний, атомний.
І людство,
Повинно захиститись — бо ніхто
В Червону книгу вже його не впише...

Тов. Нуклеус:
Давайте повертатися у землю,
Чи пак, на землю... Отже, ці вали
Ще можна якось підреставрувати?
Придумаєм. Збереться наш актив,
І виділимо техніку...

Дзвінка:
Руками
Тут кожну грудку слід перебирати
І кожна грудка, може, заговорить!

Письменник:
Не без'язика, друзі, ця земля,
Наповнена по вінця слізьми, кров'ю.
Вона говорить вашими устами,
Дзвенить у душах дзвоном золотим...

Учитель:
Звенигород! А чуєте відлуння —
Звенигородка! То Шевченків край.
Звенигород Московський, назви кревні...

Дзвінка:
О, навіть тут — дзвіночки. Хоч малі
І виросли на цій страшній золі,
Та не мовчать, блакитом б'ють по злоті...

Ярослав:
І дзвони правди, втоплені в болоті,
Виходять говорити з-під землі...
Та нащо слів? Погляньте, гляньте, онде
Що діється на зораній ріллі,
Яка тримає наші горизонти!


Впівобрію простягнута, розлога,
Земля чорніла, мов дереворит:
На чорнім — біле... Почалась облога
Незвична, несподівана на вид;

І звідусіль — звідсіль, стамвідси, звідси,
Де в ріллі круто сходили вали,
Серйозні, зосереджені, мов діти
Чи ніби косарі, лелеки йшли.

Вони яскраво, радісно біліли,
На темному, муаровому тлі,
Бо вже з дороги крила не боліли,
Бо виросли, котрі були малі.

То купками, то поодинці... Пір'я
Виблискувало, чисте, з далини,—
Вони ішли у раннє надвечір'я,
Повільно в коло сходились вони.

І ледь не танцювали над землею,
То завмирали: стань і занімій...
І крила опускали над землею,
Щось віднайшовши в ній а чи на ній.

А там, а там, де зупинялось коло
На мить, бо не спинявся колобіг,
Щось ніби сяйво падало навколо,
Аж гомонів чорнозем-переліг;

І гомін плив уже не таємниче,
Він ясний був і зблизька, і здаля.

Розпочиналося лелече віче —
Звенигородська слухала земля...


Дата внесення : 18.05.2010     Переглядів: 110     Популярність: 66.17%    
Належить до розділів:
Українські
Казки
Міфи та легенди
Віршовані твори



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky