Для середнього шкільного віку

Повість про те, як один мужик двох генералів прогодував

Жили собі два генерали і через те, що обидва були легковажні, то досить скоро, за щучим велінням, за моїм хотінням, опинилися на безлюдному острові...

Художники: Невідомий
Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1950 рік, видавництво «Молодь ». Кількість сторінок: 20.


Фрагменти:

Михайло САЛТИКОВ-ЩЕДРІН
ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ОДИН МУЖИК ДВОХ ГЕНЕРАЛІВ ПРОГОДУВАВ

Жили собі два генерали і через те, що обидва були легковажні, то досить скоро, за щучим велінням, за моїм хотінням, опинилися на безлюдному острові.
Служили генерали протягом життя при якийсь реєстратурі; там народилися, виховалися і постаріли, отже, нічого не розуміли. Навіть слів ніяких не знали окрім: «прийміть запевнення у повній моїй повазі та відданості».
Скасували реєстратуру за непотрібністю і випустили генералів на волю. Опинившись поза штатом, оселилися вони в Петербурзі, на Под'ячеській вулиці, на різних квартирах; мали кожен свою куховарку й діставали пенсію. Та ось раптом опинилися на безлюдному острові, прокинулись та й бачать: обидва під одною ковдрою лежать. Звісно, спочатку нічого не зрозуміли й почали розмовляти, начебто з ними нічого й не трапилося.
— Химерний, ваше превосходительство, мені оце сон снився, — сказав один генерал: — сниться, ніби живу я на безлюдному острові...
Сказав оце, та раптом як схопиться! Схопився й другий генерал.
— Господи! та що ж це таке! де ми! — скрикнули обидва не своїм голосом.
І заходились один одного обмацувати, чи справді не уві сні, а увіч з ними трапилася така оказія. Однак, хоч як намагалися запевнити себе, що все це не більше, як сон, довелось переконатися, що воно сумна дійсність.
Перед ними з одного боку стелилося море, з другого—лежав невеликий клаптик землі, а за ним слалося те ж таки саме безмежне море. Заплакали генерали вперше після того, як закрили реєстратуру.
Стали вони один одного розглядати й побачили, що вони в нічних сорочках, а на шиях у них висить по ордену.
— Тепер би кофійку попити добреї — мовив один генерал, але згадав, яка з ним нечувана річ трапилась, і вдруге заплакав.
— Що ж ми тепер одначе будемо робити? — провадив він далі крізь сльози: — коли це доповідь написати — яка користь з того вийде?
— Ось що, — відповів другий генерал: — підіть ви, ваше превосходительство, на схід, а я піду на захід, а надвечір знову на цьому місці зійдемось: може, що-небудь і знайдемо.
Стали шукати, де схід та де захід. Пригадали, як начальник одного разу казав: коли хочеш знайти схід, то стань очима на північ, і праворуч матимеш те, що шукаєш. Почали шукати північ, ставали й так і отак, перепробували всі кінці світу, але що вони цілий вік служили в реєстратурі, то нічого не знайшли.
— Ось що, ваше превосходительство, ви підіть праворуч, а я ліворуч; отак воно краще буде! — сказав один генерал, який, крім реєстратури, служив іще в школі військових кантоністів учителем каліграфії та, отож, був трохи розумніший.
Сказано — зроблено. Пішов один генерал праворуч та й бачить — ростуть дерева, а на деревах усякі там плоди. Хоче генерал дістати хоч одно яблуко, та всі так високо висять, що треба лізти. Спробував вилізти — нічого не вийшло, тільки сорочку порвав. Прийшов генерал до річечки, бачить: риба там, немов у сажалці на Фонтанні, аж кишить, аж кишить!
«От якби такої рибки та на Под'ячеську!» подумав генерал та аж на обличчі змінився від апетиту.
Зайшов генерал у ліс, а там рябчики свищуть, тетерюки токають, зайці бігають.
— Господи! а їжі! а їжі! — сказав генерал, відчувши, що його вже починає нудити.
Хоч-не-хоч, довелося вертатись на призначене місце з порожніми руками. Приходить, а другий генерал уже чекає.
— Ну, що, ваше превосходительство, роздобули що-небудь?
— Та ось знайшов старий номер «Московських відомостей», а більше нічого.
Лягли знову спати генерали, але не спиться їм натщесерце. То непокоїть їх думка, хто за них пенсію одержуватиме, то пригадуються плоди, риби, рябчики, зайці, яких бачили вдень.
— Хто б міг думати, ваше превосходительство, що людська їжа, у первісному вигляді, літає, плаває та на деревах росте? — сказав один генерал.
— Егеж, — відповів другий генерал: — сказати по правді, і я досі думав, що булки в тому самому вигляді родяться, в якому їх ранком до кофію подають.
— Виходить, коли, наприклад, хто хоче куріпку з'їсти, то повинен перше її зловити, вбити, обскубти, засмажити... Тільки як усе це зробити?
— Як усе це зробити? — немов луна, сказав це й другий генерал.
Замовкли й стали намагатися заснути; та голод зовсім відганяв сон. Рябчики, індички, поросята раз у раз мигтіли перед очима соковиті, трохи підрум'янені, з огірками, пікулями та іншим салатом.
— Тепер я, здається, свого власного чобота з'їв би! — сказав один генерал.
— Добрі також і рукавички бувають, коли довго ношені! — зітхнув другий генерал.
Раптом обидва генерали глянули один на одного: в очах у них світився зловісний вогонь, зуби цокотіли, з грудей вилітало глухе гарчання. Вони почали поволі підповзати один до одного та, як оком змигнути, оскаженіли. Полетіли клапті, почулося вищання та охкання; генерал, що був учителем каліграфії, відкусив у свого товариша орден і вмить проковтнув. Але, побачивши кров, вони начебто    прийшли до розуму.
— З нами хрест святий! — сказали вони обидва разом: — ми ж отак один одного з'їмо!
— І як ми потрапили сюди! який це лиходій з нами таку штуку упоров!
— Треба, ваше превосходительство, якою-небудь розмовою розважитись, а то в нас тут убивство буде! — промовив один генерал.
— Починайте! — відповів другий    генерал.
— Як, наприклад, думаєте ви, чому сонце спершу сходить, а потім заходить, а не навпаки?
— Чудна ви людина, ваше превосходительство; але ж і ви спершу встаєте, ідете до департаменту, там пишете, а потім лягаєте спати?
— Але чому ж не припустити навпаки: спершу лягаю спати, сняться мені всякі сни, а потім устаю?
— Хм... еге... А я, сказати вам, як служив у департаменті, завжди так думав: ось тепер ранок, а потім буде день, а потім дадуть вечеряти — та й спати час!
Але згадка про вечерю обох укинула в тугу й припинила розмову на самому початку.
— Чув я від одного лікаря, що людина може довгий час своїми власними соками живитися, — почав знову один генерал.
— Як це?
— А так. Власні соки нібито виробляють інші соки, а ті, своєю чергою, ще виробляють соки, і далі так, аж поки, нарешті, соки зовсім не припиняться...
— А тоді що?
— Тоді треба страви якої-небудь спожити...
— Тьху!
Одно слово, хоч би про що починали генерали розмову, вона неодмінно сходила на згадки про їжу, і це ще більше дратувало апетит. Поклали: розмови припинити, та, згадавши про знайдений номер «Московських відомостей», жадібно заходилися читати його.
«Учора,— читав схвильованим голосом один генерал, — у шановного начальника нашої стародавньої столиці був парадний обід. Стіл сервірований був на сто персон з розкішністю предивною. Дари всіх країн призначили собі ніби рандеву на цьому чарівному святі. Тут була й «шексішнська чечуга золота», і годованець лісів кавказьких — фазан, і, така незвичайна на нашій півночі в лютому місяці, полуниця...»
— Тьху ти, господи! та невже ж, ваше превосходительство, не можете знайти іншого предмета? — вигукнув у розпачі другий генерал і, взявши в товариша газету, прочитав таке:
«З Тули пишуть: вчорашнього дня з нагоди впіймання в річці Упі осетра (подія, якої не пам'ятають навіть старі люди, тим більш, що в осетрі було впізнано пристава часті Б.), відбувся в тутешньому клубі фестиваль. Причинця свята внесли на величезній дерев'яній тарілці, він був обкладений огірочками і тримав у пащі трохи зелені. Лікар П., що був у той день старшиною, пильно дивився, аби всі гості дістали по шматку. Підлива була найрізноманітніша й майже вибаглива...»
— Дозвольте, ваше превосходительство, і ви, здається, не луже обережно   добираєте, що читати! — перепинив перший генерал та, взявши собі газету, прочитав:
«З Вятки пишуть: один з тутешніх старожилів винайшов такий оригінальний спосіб готувати юшку: взявши живого миня, спочатку його відшмагати; а коли, від прикрості, печінка його збільшиться...»
Генерали похнюпили голови. Все, на що б вони тільки накинули оком, — все свідчило про їжу. Власні їхні думки чатували на них, бо хоч як вони намагалися відганяти уявлення про біфштекси, але уявлення ці пробивали собі дорогу силоміць.
І раптом генерала, що був учителем каліграфії, осяяло натхнення...
— А що, ваше превосходительство, — сказав він радісно: — якби нам мужика знайти?
— Тобто, як це... мужика?
— Ну, та простого мужика... які звичайно бувають мужики! Він би нам ту ж мить і булок подав, і рябчиків би наловив, і риби!
— Хм... мужика... та де ж його взяти, отого мужика, коли його нема?
— Як нема мужика — мужик скрізь є, треба тільки пошукати його! Напевне він де-небудь сховався, від роботи ухиляється!
Думка ця так підбадьорила генералів, аж вони схопилися, як обпечені, і кинулися шукати мужика.
Довго вони блукали по острову без будь-якого успіху, коли, нарешті, гострий запах хліба з висівками та кислої овчини навів їх на слід.
Під деревом, голічерева й підклавши під голову кулак, спав величезний мужичище і що-найнахабніше ухилявся від роботи. Обуренню генералів не було меж.
— Спиш, лежню! — накинулись вони на нього: — он як, тобі й не свербить, що тут два генерали другу добу з голоду помирають! цю ж мить марш працювати!
Встав мужичище: бачить, що генерали суворі. Хотів був дати від них драла, та вони так і заклякли, вчепившись у нього.
І заходився він перед ними поратись.
Поліз насамперед на дерево й нарвав генералам по десятку найстигліших яблук, а собі взяв одно,    кисле. Потім     попорпав у землі — і дістав звідти картоплі; далі взяв два уламки дерева, потер їх один об одного — і роздобув вогню. Потім з власного волосся зробив сильце й спіймав рябчика. Нарешті розпалив багаття та напік стільки всякої провізії, що генералам навіть на думку спало: чи не дати й дармоїдові трохи?
Дивилися генерали на це мужикове старання, і серця в них весело калатали. Вони вже забули, що вчора мало не померли з голоду, а думали: «от як воно добре бути генералами — ніде не пропадеш!»
— Чи вдоволені ви, панове генерали? — питав тимчасом мужичище-лежень.
— Вдоволені, любий друже, бачимо твою завзятість! — відповідали генерали.
— Чи не дозволите тепер відпочити?
— Відпочинь, голубе, тільки зсукай перше мотузка.
Назбирав ту ж мить мужик диких конопель, розмочив у воді, натіпав—і на вечір мотузок був готовий. Цим мотузком генерали прив'язали мужика до дерева, щоб не втік, а самі лягли спати.
Минув день, минув   другий; мужичище так примудрився, що став навіть у пригорщі суп варити. Зробилися наші генерали веселі, гладкі, білі. Почали говорити, що ось вони тут на всьому готовому живуть, а в Петербурзі тимчасом пенсії їхні все нагромаджуються та нагромаджуються.
— А як ви думаєте, ваше превосходительство, чи справді було вавілонське стовпотворіння, чи це тільки так, сама вигадка? — каже бувало один генерал до другого, поснідавши.
— Думаю, ваше превосходительство, що було насправді, бо як же інакше пояснити, що на світі є різні мови?
— Виходить, і потоп був?
— І потоп був, бо в іншому разі як же можна було б пояснити існування допотопних звірів? Тим більш, що в «Московських відомостях» розповідають...
— А чи не почитати нам «Московських відомостей»?
— Знайдуть номер, посідають у холодочку, прочитають від рядка до рядка, як їли в Москві, їли в Тулі, їли в Пензі, їли в Рязані — і нічого, не нудить!
Довго там, чи не довго, але генерали таки занудьгували. Дедалі частіше вони почали згадувати про залишених ними в Петербурзі куховарок та нишком навіть поплакували.
— Що тепер робиться на Под'ячеській, ваше превосходительство? — питав один генерал у другого.
— І не кажіть, ваше превосходительство! все серце знудилося! — відповідав другий генерал.
— Добре-то воно добре тут, нема чого казати, а все, знаєте, якось не гаразд баранцеві без ярочки, та й мундира теж шкода!
Ще й як шкода! Особливо четвертого класу, на одне шитво подивитися, так голова запаморочиться!
І почали вони чіплятися до мужика: пристав та пристав їх на Под'ячеську! І що ж! виявилося, що мужик знає навіть Под'ячеську, що він там був, мед-пиво дув, по вусах текло, до рота не дійшло!
А ми ж з Под'ячеської   генерали! — зраділи генерали.
— А я, коли бачили: висить людина зовні будинку на мотузку, й стіну фарбує, або по даху немов муха ходить — то це саме я! — відповів мужик.
І почав мужик гадати, як би йому своїх генералів потішити за те, що вони його, дармоїда, жалували та його мужицькою працею не гребували. І збудував він корабель — не корабель, а таку посудину, щоб можна було океан-море перепливти геть аж до Под'ячеської.
— Ти   гляди    одначе, стерво,    не   потопи нас! — сказали генерали, побачивши човен, що погойдувався на хвилях.
— Не турбуйтесь, панове генерали, не вперше мені! — відповів мужик і почав готуватися до від'їзду.
Назбирав мужик пуху лебединого м'якого та вистелив ним дно човника. Вистеливши, вклав на дно генералів та, перехрестившись, поплив. Скільки набралися страху генерали в дорозі від бур та вітрів усяких, скільки вони лаяли мужика за його дармоїдництво — цього ні пером списати, ані в казці сказати. А мужичище веслує собі та веслує, та годує генералів оселедцями.
Ось, нарешті, і Нева-матінка, ось і Катери-нинський славний канал, ось і Велика Под'яче-ська! Сплеснули куховарки, побачивши, які в них генерали стали — ситі, білі та веселі. Напилися генерали кофію, наїлися пухких булок та наділи мундири. Поїхали вони до скарбниці, і скільки тут грошей поцупили — того ні в казці сказати, ні пером списати!
Однак і про мужика не забули — вислали йому чарку горілки та п'ятак грошей: веселись, мужичище!


Дата внесення : 09.06.2014     Переглядів: 143     Популярність: 75.9%    
Належить до розділів:
Іноземні
Російські
Гумор і сатира



Список коментарів

  Відправник : Руслан
  Час відправлення : 2014-07-23 09:53:54
У файлі відсутня 3 сторінка - початок казки.

1 коментарів знайдено
Сторінки : [1]

Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :