Для молодшого шкільного віку
Смішні пригоди
Фрагменти:
Євген БАНДУРЕНКО
СМІШНІ ПРИГОДИ
ПРО МАЛЕНЬКОГО ХЛОПЧИКА Й СПРАВЖНЬОГО ЛЬОТЧИКА
Розпростуючи руки, ніби крила,
Стрибали дітлахи з погребника,
Удаючи парашутистів смілих,
Що вниз шугають з борту літака.
Та от, спіткнувшися, маленький Коля
Розбив до крові носа, як на зло.
Хотілося заплакати від болю,
Та, мабуть, друзів соромно було.
Стояв край шляху у розгубі хлопчик,
До носа прикладаючи рукав.
Проходив вулицею справжній льотчик.
— Що трапилось? — ласкаво запитав.
Погладив по голівці він малого:
— Кріпися, юний льотчику, кріпись!
А що розбив ти носа — то нічого,
Я й сам із цього починав колись...
КІТ-АГРЕСОР
В нас туркочуть голуби
Мирно на карнизі —
Білі, глинясті, рябі,
Попелясті, сизі.
Доглядають їх усі —
І дорослі й діти.
Той виносить їм пшонця,
Той — води попити.
Повен двір у нас котів,
Та ніколи жодний
Голубів не зачіпа —
Ситий чи голодний.
Правда, випадок один
Був торік із Мурим...
Якось ліг він та й принишк
У дворі, під муром.
Голуби спустились вниз,
Ходять біля нього,
Він же — скік! — і вмить схопив
Турмана рябого.
Ми у піжмурки в цей час
Грались під вербою.
Глядь — із голубом біда! —
І мерщій за зброю.
Хто лозину ухопив,
Хто — дрючок, хто — тріску
Ой дістанеться коту
По хребту і писку!
Втямив кіт, що тут йому
Не минуть розплати,
Кинув голуба — і ну
Швидше утікати.
Він на дерево хотів
Скочити спрожогу,
Але цуцик Метеор
Перетяв дорогу.
Баба Мотря і собі
Узяла ломаку
Й разом з нами на кота
Кинулась в атаку.
— Ось тобі, агресор, ось!
Мурого по спині.—
Як чіпати голубів,
Будеш знать віднині.
... Кинув кіт уже давно
Ту хижацьку звичку,
Та Агресора бридку
Й досі носить кличку.
ПАНАСОВА ХИМЕРА
От нарешті і збулося
Все, чого так ждав Панас:
Надійшла жадана осінь —
Він пішов у перший клас.
Але потім захимерив:
«Ну, який же я школяр,
Як у мене тих паперів
Тільки зошит та буквар!
Он у брата, що в десятім,
Аж тріщить портфель від книг!»
Тут хлопчак свого завзяття
Більше стримати не міг.
Вбіг у батькову кімнату
І, піднявши стук і грюк,
У портфель почав він пхати
Все, що трапиться до рук:
«Путівник по Україні»,
Засмальцьований словник
І в зеленім ледерині
«Телефонний довідник».
Хоч портфель з півпуда важить,
Та втіша себе Панас:
— Отепер ніхто не скаже,
Що ходжу я в перший клас!
ЗАЗНАЙКО
Як обрали ми Юрася
Ланковим,
Став одразу він зазнайком,
Ще й яким!
Загордився, запишався:
— Відтепер
Не простий я, не звичайний
Піонер!
Що не день — все вище носа
Задирав,
Навіть друзів помічати
Перестав.
На стежині льоха біла
Розляглась,
І її не запримітив
Наш Юрась.
Зачепився, спотикнувся
Та й беркиць,
Із розгону в землю прямо
Носом тиць!
Витира пилюку з носа
І з губи,
Ледь не плачучи від болю
І ганьби.
Друзі ж голосно сміються:
«Будеш знать,
Як, зазнавшись, носа вгору
Задирать!..»
ДУЖЕ ХОЧУТЬ ТИШИНИ
У Прісі, Павлики, Парасі...
Сорок душ сидить у класі.
Сорок душ — і всі вони
Дуже хочуть тишину.
І тому весь час звучить:
«Тихе»!», «Тихше!», «Замовчіть!»
— Тихо! Тихше! Ну, тихіш! —
Гриць горлає і Тиміш;
Репетують на весь клас
І Парася, і Панас,
Зоя Олю оклика,
Оля — Прісю і Панька...
Ну й повір, що всі вони
Справді хочуть тишини!
ЧОМУ КОЗЕЛ СЕРДИТИЙ
Бородатий, рогатий
Та ще й твердокопитий
До лужка-бережка
Йде козел сердитий.
Ой чому ж це він сердитий?
Що збирається робити?
Хоче дать рогам він волю,
Щоб провчить Климка і Колю.
Бородатий, рогатий
Та ще й твердокопитий,
До лужка-бережка
Йде козел сердитий.
Ой чому ж це він сердитий?
Чом він хоче їх провчити?
Бо траву всю столочили,
А йому не залишили!
НЕПОПРАВНИЙ ЗЛОЧИН
Шумів у парку зелен клен,
Та підійшов хлопчак Семен
З геройкуватим виразом
І на гладесенькій корі
Ножем ім'я своє вгорі,
А знизу дату вирізав.
Дививсь на літери криві,
На свіжі рани ножові,
Крівцею-соком змочені,
Дививсь і тим не турбувавсь,
Що власноручно розписавсь
У непоправнім злочині.
ГНАТ-КОТОБІЙ
Із рогатки Гнат завзято
Бив на вулиці КОТІВ,
Вдаючи, що він з гармати
Б'є в Антарктиці КИТІВ.
А коли до дошки в школі
Довелось йому іти,
Переплутав мимоволі,
Де КИТИ, а де КОТИ.
І під сміх усього класу
Вивів крейдою, що КІТ
В морі плаває, а ласий
До мишей і сала — КИТ.
Може, й стане КИТОБОЄМ,
Коли вчитиметься, Гнат,
Ну, а поки КОТОБОЄМ
Звуть його серед хлоп'ят.
Є НА ВСЕ У НЬОГО ЧАС
Є в нас хлопець Опанас,
Єна все у нього час.
Йде до школи він зарані,
Щоб найдальшу вибрать путь,
Щоб ні одної ковбані
Не пройти, не обминуть.
Всі давно вже на уроці,
Тільки він — ні там ні сям,
Ловить гав на кожнім кроці,
Тиче дулі горобцям.
Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!
А закінчаться уроки,
Знов підставить вітру щоки
І, повільний взявши крок,
Всі роздивиться вітрини,
Всі відвіда магазини —
Від «Ковбас» до «Цигарок».
Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!
Пообіда — й знову з хати
Мчить на вулицю гуляти.
Мчить з рогаткою в руці —
Начувайтесь, горобці!
Стережіться, розбишаки,
Всі коти і всі собаки!
А собак він розжене —
В парк із друзями майне.
По алеях погасає,
Покачає обруча,
Потім в піжмурки пограє,
В цурки-палки і м'яча.
Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!
Насувається темнота,
Вже давно скінчилась гра,
Вже й додому йти пора,
Та Панасу неохота.
Ще ж бо в нього є робота,
Ще ж він крейдою ворота
Розмалює так за мить,
Що й за тиждень не відмить.
Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!
На гульню і на забави,
Ще й на витівки дурні.
Цілі дні ловив би ґави,
Розважався б цілі дні.
Завдають йому мороки
Лиш незроблені уроки.
Не збагне ніяк Панас,
Де ж на них узяти час?
ЧОБІТКИ
Батько справив Петрусеві
Чобітки,
Що вдягнув і танцюрист би
Залюбки.
Лиш суконкою злегенька
Проведи,
Як засяють і халяви
Й переди.
А які у них підбори,
А ранти!
Тільки, жаль, не вмів Петрусь їх
Берегти.
Йде зі школи він додому
Й не мина
Ні калюжі, ні баюри,
Ні багна.
Кожну банку з-під консервів
Приміча
І ганяє, і футболить,
Як м'яча.
Дома теж не доглядав їх
Аніяк.
Не помиє, не просушить,
Кине так.
Пролетіло, промайнуло
Тижнів з п'ять,
І новеньких чоботяток
Не впізнать.
Поруділи, зашкарубли
Від води
І халяви, й закаблуки,
Й переди.
От уже і дратва лізе,
І гвіздки,
От і геть пороззявлялись
Чобітки.
Ніби кажуть Петрусеві:
«Ай-я-яй!
Не хотів нас шанувати —
От і знай!»
НЕВДАЛІ ЛОВИ
Всі діти слухають урок,
Понаставляли вуха,
І тільки Петрик при вікні
Учителя не слуха.
Бо поглядає у вікно,
Бо лине він думками
На берег Бугу, де сидять
Рибалки із вудками.
Вже й сам він вудку закида
Із берега крутого,
Та раптом вчитель підійшов
І запитав у нього:
— Ану-бо, мрійнику, скажи,
Про що ішла тут мова? —
І Петрик — пик, і Петрик — мик,
Не вимовить ні слова.
Збиравсь піймати карася,
А чи бодай плотицю,
А упіймав він замість них
В щоденник одиницю...
ЗА ТРЬОМА ЗАЙЦЯМИ
Захотів, мабуть, Стецько
Друзів здивувати,
Бо узявся водночас
Троє діл справляти.
І читає вірші він,
І вмина суниці,
Ще й по радіо концерт
Слухає з столиці.
Вбити пострілом одним
Трьох зайців збирався,
Та ні одного не вбив,
Як не прицілявся.
Заважали ж бо читать
Флейти і цимбали,
Ну, а слухати концерт
Вірші не давали.
Смак до ягід він також
Втратив мимоволі,
Бо насипав він у них,
Замість цукру, солі.
Отаке завжди бува
З тими, любі діти,
Хто береться водночас
Кілька справ робити.
ТІЛЬКИ СИНІ
— А покажи-но Чорне море,—
Звернувсь учитель до Юрка.
Юрко підвівсь і пильним зором
По карті з краю в край блука.
Блукав, блукав, а по хвилині
Невинно очі підніма:
— А тут моря все тільки сині,
А чорних — жодного нема!..
НЕ РОЗГУБИВСЯ
— Чому ти спізнився до школи?
— Учитись не пізно ніколи!
ГНАТОВЕ ВИПРАВДАННЯ
Завітав якось до Гната
Родіон
Та й не вірить: це насправді,
А чи сон?
Гнат над книжкою схилився
Як мара
І підряд усі малюнки
Видира.
Родіон його за руку:
— Друже мій!
Що ти робиш? Схаменися!
Пожалій!
Зиркнув Гнат на Родіона
Із-під брів
І, показуючи книжку,
Відповів:
— Ну чого б її жаліти
Мусив я,
Як вона бібліотечна —
Не моя!..
ЗРАЗУ ВИДНО
Зразу видно, що Данило
Найученіший з хлоп'ят,
Бо заляпаний в чорнило
З голови до п'ят...
ПЕРЕСТАРАЛАСЬ
Звичним рухом гумку вірну
Вийнявши з пенала,
Заходилась двійку жирнуш
Витирати Алла.
І сама собі всміхнулась:
«Виведу п'ятірку!»
Посміхнулась та й незчулась,
Як протерла дірку...
ПОХВАЛИВСЯ
Сашко в театрі побував
І став хвалитися — куди там!
— А я, татусю, розмовляв
З одним начальником сердитим!
— І що ж начальник той хотів?
Які до тебе в нього справи?
— Казав, щоб тихо я сидів,
Інакше вишпурне з вистави...
ЦЕ ВЖЕ Й ЗАРАЗ ВИДКО
— Я плавець! — хвалився Влас,
Ідучи купатись.—
І зі мною серед вас
Нікому змагатись.
Клим сопів, зітхав Івась
І мовчала Алла,
Тільки, смілива й метка,
Галя відказала:
Що там з тебе за плавець,
Ми побачим швидко,
А що добрий хвастунець, —
Це вже й зараз видко!
ЧОГО БУСОЛ НА ОДНІЙ НОЗІ СТОЇТЬ!
Братик і сестричка
Грались на траві,
Коли глядь — дрімає
Бусол на хліві.
Блиснула цікавість
В дівчинки з-під вій:
— А чому стоїть він
На нозі одній?
А хлопчак поважно:
— От тобі і на!
Ну, яка ж, сестричко,
Ти ростеш смішна!
Та коли б і другу
Ногу він підняв,
То стоять не зміг би
І відразу впав!..
ЗАХАР І ЗАГАР
Хваливсь-вихвалявся Захар,
Який в нього чорний загар.
І тиждень, і два вихвалявсь,
Аж поки в ставку не скупавсь
Зів'яв тут відразу Захар:
Бо де ж це подівся загар?
ЛАСУН
Тільки мати вийде з хати,
Юра зразу ж і почне
На полиці заглядати,
Всюди нишпорить, шукати,
Нюхом чуючи смачне.
Якось Юра на полиці
З молоком знайшов горшки,
Як же тут не спокуситься,
Не позлизувать вершки!
А як стала потім мати
Винуватого шукати,
Юра й оком не моргнув —
На кота вину звернув.
Іншим разом з'їв він сало,
Що у суднику лежало,
І за Юрин апетит
Поплатився знову кіт.
А оце після сніданку
Він варення цілу банку
Нишком-тишком умолов
І давай матусі знов
Напускати туману —
На кота валить вину.
Та матуся відказала:
— Досить, синку! Не крути!
Упіймавсь, нарешті, ти,
Бо ж варення — це не сало,
Не їдять його коти!..
ВІН ОБРАЗИВСЯ ДАРМА
Вбіг з альбомом нерозлучним
Вова в батьків кабінет:
— Ось поглянь, — гукнув він гучно,
Змалював я твій портрет!
Тато глянув; — Що ж, чудово!
Тільки що це за дива?
Чом, скажи, у мене, Вово,
Зеленаста голова?
Посміхнулись очі хитрі:
— Ти образився дарма!
Що поробиш — на палітрі
фарби лисої нема!..
ЛИШ РУКАМИ РОЗВЕЛА
Хоч давно вечірня мла
Вже до вікон підплила,
Але вперто не лягає
Спати Лідочка мала.
— Спить давно вже дітвора,
і тобі вже спать пора! —
Умовляючи, доводить
їй бабусенька стара.
Як була така, як ти,
Я не ждала темноти,
А ішла я спати разом
Із курми за видноти.
Але Лідочка мала
Лиш руками розвела:
— Ну, а як же на жердинці
Ти утриматись могла?..
ІВАСЕВА ПОПРАВКА
Івась із вулиці прибіг,
Не упізнать хлопчини:
В багнюці з голови до ніг,
В подертій сорочині.
Розбитий ніс увесь набряк,
Щока розпухла ліва,
Під оком вискочив синяк,
Немов доспіла слива.
Матуся в крик: — Ой синку мій!
Що сталося з тобою?
— Та це Миколка і Корній,—
Махнув хлопчак рукою.
— Та що ж ти думаєш собі?
Чого до них подався?
Хіба ж не казано тобі,
Щоб з ними ти не грався?
Але у відповідь Івась
Повів очима злими:
— Та де ж я, мамо, з ними гравсь,
Коли я бився з ними?..
ЧОМУ НЕ ГОВОРЯТЬ РИБКИ!
У ставок Маринка
Сипле хлібні дрібки.
— А чому це, Грицю,
Не говорять рибки?
— Як же їм балакать,
Гриць на те сестриці, —
Коли завжди мають
Повен рот водиці!
ДОГАДЛИВА СОНЯ
Почепивши окуляри,
Почитать дідусь приліг,
Та одначе незабаром
Сон старого підстеріг.
Поруч бавилася Соня,
І матуся їй кива:
— Ти б зняла із нього, доню,
Окуляри, щоб спросоння
Не розбив він їх, бува.—
Розвело дівча руками,
В оченятах блиснув сміх:
— Знять? А як же сни він, мамо,
Буде бачити без них?!
ВИХВАЛЯВСЬ МАЛИЙ ПЕТРУСЬ
Вихвалявсь малий Петрусь:
— Як не віриш — поклянусь,
Що ні вовка, ні ведмедя
Й навіть лева не боюсь!
— Не боюся, не боюся!
Перебила його Люся,
Ледве стримуючи сміх.
Ну, а де ж ти бачив їх?
І, крутнувшися на ніжці,
Відповів сестрі Петрусь:
Бачив звірів я у книжці,
Що купив мені татусь...
ЧОГО НЕ ТОНЕ ПАРОПЛАВ!
На прибережному піску
Смагляві діти гралися
І в синю далечінь морську
З цікавістю вглядалися.
От показався пароплав,
Немов хмарина сиза.
— Невже ж він,— Петрик запитав,
Насправді із заліза?
— І дно залізне, і боки,
А от пливе — не тоне! —
Незрозуміло для Луки
І навіть для Антона.
— А це тому,— сяйнув Олесь
Очицями кристальними,—
Що він обвішаний увесь
Кругами рятувальними!
ГРИЦІВ ЖАЛЬ
— Чом це ти розплакавсь, Грицю?
Запитав унука дід.
— З'їла Дуся полуниці,
Що зібрав я на обід.
Дід лише розвів руками:
— Ну, який же ти козак,
Щоб за тими ягідками
Гірко плакати отак?
Ні, не жаль мені, дідусю,
Полуниць, що я зібрав.
Жаль мені, що ними Дуся,
А не я посмакував!..
ПРО МАЛОГО ВОВКУ ТА ЙОГО ОБНОВКУ
Радий був сьогодні Вовка,
Як ніхто з хлоп'ят,
Бо йому гуцулку мати
Справила до свят.
Від спокуси, щоб похвастать,
Втриматись не міг,
Перед дзеркалом крутнувся
Й швидше за поріг.
Тільки з хати на подвір'я
Вибіг напоказ,
Як йому біжить назустріч
Друг його Тарас.
Сніжно-біла безкозирка,
Чорний обідець,
Ще й дві стрічки за плечима
Розвіва вітрець.
Вовка глянув — і до мами,
І відразу — в рюм:
— Не гуцулку, а матроський
Хочу я костюм!
Плаче Вовка і не знає,
Що в цей самий час
«Ой купіть гуцулку!» — просить
Татуся Тарас.
ПІП І НАЙМИТ
(За мотивами японської народної казки)
У скупощах кохаючись,
На світі попик жив,
А наймитом у попика
Юнак-жартун служив.
Драбину позичать до них
Якось прийшов бідняк.
— Беріть,— всміхнувсь юнак йому,-
Сусіди ж як-не-як!
Ще за сусідом стихнути
Не встигнув хвіртки скрип,
Як, мов гроза, накинувся
На хлопця гнівний піп:
— Цього сусіда знаю я —
Гультяй із гультяїв!
Драбину позичать йому
Без мене ти не смів.
Збрехав би, що розсохлася
Улітку на току
І без щаблів валяється
Тепер у курнику...
А через кілька днів до них
Приходить паламар:
— Чи не дали б коня мені
Поїхать на базар?
І жалісливим голосом
Батрак відповіда:
— І не просіть, бо трапилась
З конем у нас біда.
Розсохся бідний коник наш
Улітку на току
І от тепер валяється
Без ребер в курнику.
Прохач, перехрестившися
(«За що ж так бог кара?»),
Скоріш тікати кинувся
З попового двора.
І знову піп розлючено
На батрака сичить:
— Ніяк тебе я розуму
Не можу научить!
Рівнять коня з драбиною!
Ну й вигадав! Ех, ти!
Сказав би, що сказився він,
Об'ївшись блекоти.
Сказав би, що брикався він,
Аж поки геть знеміг,
І що тепер у стайні він
Лежить — не чує ніг.
А через день до батюшки
Громада шле послів
З проханням, щоб молебінь він
У полі відслужив.
А наймит їм у відповідь:
— Знайшли коли прийти!
Два дні, як піп сказився вже,
Об'ївшись блекоти.
Два дні хвицавсь, брикався він,
Аж поки геть знеміг,
І от тепер у стайні він
Лежить — не чує ніг...
МАВПА І ЧЕРЕПАХА
(За сюжетом китайської народної казки)
Де, б'ючися об скелі,
Море хвилями гра,
Там жила-поживала
Черепаха стара.
От якось вона вранці
Прогулятись пішла,
Аж назустріч їй мавпа:
— Здоровенька була!
— Здрастуй, здрастуй, сусідко!
Скільки зим, скільки літ! —
Черепаха привітом
Відрікла на привіт.
І на радощах мавпу
У свій дім повела,
Пригощала, поїла
Чим багата була.
I рачата, і мушки,
І з медузи рагу...
Не хотілося й мавпі
Залишатись в боргу.
— Задоволена вельми
Пригощанням твоїм,
А тепер на часинку
І до мене зайдім.
— Як гулять, то гуляти! —
І вони подались
В ліс, де пальми крилаті
Рвуться в сонячну вись.
На одній з них, найвищій
(Глянеш — тьмариться світ!),
Притулилась химерна
Хата мавпи між віт.
Очі вгору із жахом
Черепаха звела:
— По воді на край світу
Попливти б я змогла.
А на дерево дертись
Не мені, зрозумій!
— Ну й дурниці ж ти плєщеш!
Мавпа мовила їй.
— Лиш зубами вчепися
За мого ти хвоста,
І полізем ми разом —
Справа дуже проста!
І лише черепаха
Ухопилась за хвіст,
Мавпа зразу взялася
Свій показувать хист.
Знай по стовбуру пальми
Вгору скік вона й скік.
Раптом виглянув мавпин
Із дверей чоловік.
— О, яка до нас гостя
Завітала! Ура! —
Зворушилась від слів тих
Черепаха стара.
Відповісти хотілось
Словом, щирим до сліз,
Та лиш рота розкрила,
Як зірвалася вниз.
Полетіла на землю,
Наче камінь,— бу-бух!
І в очах потемніло,
І забило їй дух.
Мавпа швидше до неї,
Нахилилась: — Ну от!
Ну навіщо, дурепа,
Ти роззявила рот?
Біль одначе потроху
В черепахи пройшов,
І вилазить на пальму
Почали вони знов.
Лізуть вище і вище,
Хоч дорога й крута.
Раптом знову господар
В черепахи пита:
— А чи вдарились дуже?
— Не питайте! — і, верть,
Полетіла, сердега,
Знову вниз шкереберть.
Ледве держиться в тілі
Черепашім душа,
Мавпа ж їй співчуває
І, як може, втіша.
Упада біля неї:
— Біль минеться, мине!
Треба спробувать ще раз,
Ти послухай мене!
Черепаха з одчаєм
Лиш промовила «Ох!»
Та подерлись на пальму
Згодом знов вони вдвох.
От і пальми вершина,
От і мавпи житло,
Та й на цей раз господар
Запитав, як на зло:
— Ну, то як воно, люба,
А чи страшно летіть?
— Ну звича... — та й зірвалась
Знов додолу в ту ж мить.
Помогти не змогли тут
Співчуття нічиї,
Довелося водою
Відливати її.
А в очах їй кружляють
Пальми, небо й земля.
Мавпа ж дертися вгору
Знов її підмовля.
Та які вже там гості,
Як гуде голова.
Бідолаха додому
Поповзла ледь жива.
Мавпа вранці прибігла,
Щоб провідать її.
— Як здоров'я, сусідко?
Як тут справи твої?
— Та нічого. Збираюсь
Я на острів пливти.
Може, разом зі мною
Прогуляєшся й ти?
— Що ти, що! Адже плавать
Я не вмію... — Пусте!
Черепаха поважно
Відказала на те.
І, підставивши спину,
Підморгнула: — Сідай
І ніякого страху
Перед морем не знай!
От і берег позаду,
От і в морі вони,
Плещуть хвилі довкола,
Виграють буруни.
Спершу мавпа раділа,
Промовляла «Угу!»,
Згодом стала мандрівка
Навівать їй нудьгу.
Море й море без краю,
Синь і синь без кінця.
От і зовсім набридла
Їй мандрівка оця.
Та нараз розітнула
Сміхом простір морський
Черепахи падіння
Пригадалося їй.
— Ну, сиди, не вертися,
Щоб не впала, бува! —
Донеслися до неї
Черепахи слова.
А вона знай сміється,
Бо згадала ту мить,
Як старій довелося
Вниз удруге летіть.
Черепаха їй знову:
— Ой не буде добра?
Ну, а мавпу ще дужчий
Регіт-сміх розбира.
За живіт узялася,
Реготала до сліз.
— Я згадала, як втретє
Загула ти униз!..
В тую мить налетіли
Три вали водяні:
Не втрималася мавпа
На гладенькій броні.
І шубовснула в море —
Тільки бульки з води...
...От що значить сміятись
Із чужої біди!
Список коментарів | |
Відправник : | Тетяна |
Час відправлення : | 2017-03-05 16:58:48 |
Доброго дня!
Виправте, будь-ласка, Бандуренко ЄВГЕН, а не СТЕПАН |
|
1 коментарів знайдено
Сторінки : [1] |