З НЕБА ПАДАЄ КЛЮЧ
Як   гарно   буває  у   вечірні   години,   коли сонце   зайшло    і   нічна   темрява   поволі оповиває землю. Гратися вже пізно, зате саме тоді починаються такі приємні, такі цікаві й одверті  розмови, що навіть не помітної, як мине час.
Цього вечора хлопчики, як це бувало часто, зібралися у внутрішньому дворику великого жовтого будинку. їхнім улюбленим місцем був закуток,   де   лежала   купа    старого    заліза,    що лишилося після ремонту парового опалення. Вони сиділи в мальовничих позах на незручних трубах і тихо розмовляли. Угорі, над отвором в глибокому колодязі між будівлями, вже темніло тепле червневе небо, заливаючи будинки ніжними синюватими сутінками. Де-не-де в будинках почали освітлюватися широкі вікна, але світло їхнє ще здавалося тьмяним, тьмянішим навіть від неба, з його багатими густими відтінками. Було тихо; серед тиші лунали часом легкі шуми — десь принадно бряжчав домашній посуд, тихо гомоніло радіо, на білих завісках, мов на екрані, мигтіли якісь дивні темні постаті, час від часу долинали людські голоси. Все це, разом з надзвичайно приємним бряжчанням на кухнях, надавало цим вечірнім годинам якоїсь особливої чарівності,—- хлопчаки глибоко відчували її, хоча й не усвідомлювали  цього.
Вони були приблизно одного віку — дванадцяти-тринадцятирічні, — але серед них вирізнявся своїм синім баскетбольним костюмом і високим зростом Пешо. Він здавався най-стрункішим і, може, навіть найсильнішим. Очі в нього були темні, блискучі, від тонкої постаті віяло здоров'ям і енергією. Загалом у нього був вигляд спортсмена, завдяки чому усі хлопчаки таємно заздрили йому.
— Таке скажеш! — озвався він невдоволено.— Коли хочеш знати, радянські МІГ'и найшвидкісніші    в світі!
— Що швидкі — то швидкі! — охоче погодився   Веселин.— Тільки   я   хочу   створити   ще швидші.
Хлопчаки   посміхнулися   добродушно   і   співчутливо. Справді, Веселин був відомий винахідник, найбільш відомий у школі. Ще кілька років тому він винайшов дзигу, яка крутилася в обидва боки. Але «винайти» такого швидкого літака, що був би швидший від радянського МІГ'а, це вже занадто. Веселин перевірив поглядом, яке враження справили його слова, і знову замислився. Це був низенький, плечистий хлопчик з круглим добродушним обличчям і стриженою головою. Зеленуваті очі його дивилися жваво й розумно.
— Уявіть собі,—почав він знову,—такий літак,— швидкий, як світло! Га, як вам здається?
Хлопці засміялися.
— Ну-у, багато хочеш!— озвався низенький, товстенький   і   кучерявий   Бебо. — Де   ти   знайдеш для такого літака аеродром?
— А він  злітатиме  просто  вгору!
— Гаразд, а як сідатиме?
— Сідатиме просто вниз! — зареготав жвавий, моторний Чарлі.— Поки кліпнеш очима — долетить до центра землі!
Дружний сміх розлігся в притихлому дворику. Веселин зрозумів, що перебрав міру, і зніяковіло  похнюпив  свого  кирпатого  носа.
— Нічого ви не розумієте!— пробурчав він невдоволено.— Все передбачено! Літак злітає повільно, як звичайний, далі швидше, швидше, швидше, а коли має сісти, знов починає летіти повільно!
— А чого ж, так можливо!—погодився Пешо.— А ось я хотів би вигадати якусь... якусь отаку — найнебезпечнішу  зброю!
Веселин здивовано глянув на нього.
— Адже я вигадав промені!— сказав він, не поспішаючи.
— Які промені?
— А ті, що збивають літаки...
— Ай справді!— кивнув Пешо.— Але треба ще щось вигадати.
— А я вигадав й інші промені, — сказав серйозно Веселин, поглядаючи на товаришів.— Спрямовую, значить, прожектор в окоп інтервентів... Якщо на тебе натрапить хоч один промінь, одразу ж спалахнеш, як... як миша!
Хлопчаки замовкли, обмірковуючи новий винахід. Щось похмуре промайнуло в їхніх поглядах, обличчя здавалися суворими.
— А як же звуться ті промені?— спитав скептично Пешо.
— Косинус-гамма...
Хлопчаки з повагою подивилися на нього. Цей чортяка умів влучно охрещувати свої винаходи. Але, незважаючи на це, неприємне почуття все ж гнітило їх.
— Не подобається мені твій винахід,— сказав нарешті, зітхаючи, Бебо.— Як це так — спалахнуть,  як  миші?   Зовсім  неприємно.
Веселин і сам відчував це.
— Ні, я так... жартома... у мене є й інші промені... Спрямовуєш, значить, прожектор, і як тільки на тебе натрапить промінь, одразу засинаєш! Так можеш спати і двадцять годин, не прокидаючись!
Хлопчаки полегшено зітхнули.
— Цікаво, правда? — підбадьорився Веселин.— Потім просто навантажуєш їх на автомашини, мов мішки...
У цю мить щось дзенькнуло об плити дворика. Хлопчики здивовано обернулися.
— Що це?—озвався Чарлі.
Всі почали роздивлятися навколо. Веселий перший помітив предмет, що впав,— звичайний металевий ключ від потайного, замка, який спокійно лежав на плитах. Пешо підняв його. Напевно, хтось його упустив з горішніх поверхів— що ж інше могла б подумати людина! Хлопчак вийшов на середину дворика, підвів обличчя вгору і уважно оглянув поверхи. Де-не-де вид-нілися відчинені освітлені вікна, але в жодному з них він не помітив людини,— людського обличчя.
— Еге-геей!— гукнув Пешо.
Поверхи мовчали. Пешо знизав плечима, гукнув ще раз, та відповіді знову не було.
— Цікаво!— обернувся він до хлопчаків.— Упускають свої ключі і Не озиваються...
— Може, не з цього будинку,— припустив Веселин.
— А з якого?
— З якогось сусіднього...
— Дурниці плетеш!— похитав головою Пешо.— Коли б з сусіднього будинку, то він впав би в сусідньому дворику, а не в нашому.
— Може, його хтось кинув...
— Який дурень кидатиме свої ключі крізь вікно!
Пешо мав рацію. Дворик, де вони сиділи, належав до приватного будинку і був відгороджений від двориків сусідніх будинків високими кам'яними мурами. Три будинки утворювали велику   літеру   П,   та   все   ж   бокові   огорожі були  досить  далеко,   щоб  ключ   міг  упасти  від них.
— А чому ж тоді ніхто не озивається?—спитав Веселин.
На це, зрозуміло, ніхто яе міг відповісти, і хлопчаки, захопившись своїми розмовами, незабаром забули дрібний випадок з ключем. Біс його знає, може, ключ непотрібний, і хтось просто вирішив позбавитися його. Тим часом зовсім стемніло, небо над хлопчаками втратило ясні відтінки. Десь в горішніх поверхах хтось бринькав на піаніно, в іншому місці надривно плакала дитина. Тільки-но хлопчаки вирішили розходитися, як перед ними виросла огрядна чоловіча постать, одягнена в літній білий костюм чоловік.
— Ага!— сказав   ласкаво   і   добродушно   чоловік, — граєтесьі
Хлопчаки здивовано подивилися на незнайомого. Він був широкоплечий, огрядний, з полисілою, коротко підстриженою головою, на товстих губах його грала доброзичлива дружня усмішка, яка хтозна-чому здавалася хлопчакам не  зовсім  щирою.
— Граємось,— відповів  обережно Пешо.
— І давно тут граєтесь?—уважно спитав чоловік.
Це запитання вже явно не сподобалося хлопчакам. Вони швидко глянули один на одного, потім Пешо якось насторожено відповів:
— Та не дуже давно, недавно.
— Так, так! —- добродушно кивнув чоловік.— Не дуже давно — однак, з годинку минуло, адже так?.
— Минуло!— вже зовсім неохоче відповів Пешо.
— Та-аак! А чи не знаходили ви тут ключа?
Хлопчаки  знову   глянули  один  на  одного — так ось у чім річ!
— Знайшли,  знайшли! — майже в один го-лос відповіла  компанія.  — Упав з верхніх поверхів!
Пешо виразно помітив, як обличчя незнайомого чоловіка немов засяяло від полегшення.
— Чудово!— вигукнув він уже зовсім невимушено.— А в кого ж ключ?
— У мене,— відповів Пешо і сунув руку в кишеню.
Цілком зрозуміло, що не так вже й легко знайти якусь річ у кишені такого хлопця. Доки Пешо мовчки і зосереджено нишпорив у правій кишені, незнайомий витер лоба і поквапно заговорив:
— Знаєте, у мене є дівчинка, такий самий шибеник, як ви, тільки трохи менша, зрозуміло... Вона кинула ключ у вікно... Добре, що мати бачила, інакше ми залишилися б без нього!..  Іншого не маємо,  всі розгубили...
— Ви живете в цьому будинку?—спитав Пешо.
— В цьому,— відповів поквапно чоловік.— А ти, хлопчику, не загубив ключа?
— Як же я міг загубити його, коли нікуди не ходив!—кинув Пешо і вивернув кишеню. Між Лимонадними карамельками, мотузочками, грудками крейди і алюмінієвою машинкою для загострювання олівців він зразу помітив секретний ключ.
— Ось! — сказав з полегшенням Пешо. — Я пам'ятаю, що поклав його в цю кишеню!
Пешо здалося, що незнайомий швидко і якось нетерпляче смикнув ключ з його руки. Цей жест аж ніяк не пасував ні до вкрадливого голосу, ні до його дружньої усмішки. Не сказавши більше ні слова, незнайомий обернувся до них широкою спиною і швидко подався до воріт.
— Чудний якийсь!  — пробурчав йому вслід Веселин.— Навіть не подякував!
— Такі вже вони всі, дорослі!—зауважив з сумом Бебо.— Доки ти їм потрібний, добрі, а потім...
— Справді, вони такі!— похитав головою Веселин на знак найглибшого співчуття.
Тільки Пешо сердито і насуплено мовчав.