КОТИГОРОШКО
Українські народні казки

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі нові білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так, прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні    брати й радяться:
— Піти  б,  то,  може,  там  де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
— Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося,— пішли вони.
А третій парубок сидить на печі та й собі так проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їдять!
— Ні,— каже,— не з'їдять!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного хліба, пляшку коди дала й випровадила його з дому.
Він і пішов.
Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні,— каже,— не вмію.
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає,— каже,— чого, загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
— Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От він виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких! Сказано: як сонце!
— От бач! — каже дід.
От вони посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід парубкові за хліб та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та и удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів.
Парубок подякував дідові, і розпрощалися; дід пішов своєю дорогою, а хлопець пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
—  Уставай,   уже   твоє   щастя поспіло, вставай!
Парубок прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались,— тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі,— й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зо мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу...
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли,   коли  дивлять-<>і:   стоїть  на дорозі  чоловік  і приціляється    з    лука,    а    ніде не видно ні птиці, нічого.
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Ет!— каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: іде ЧОЛОВІК і несе за спиною повен мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Куди ви йдете?
— Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
— Та у вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре.
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли,  коли дивляться, ходить чоловік біля  озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Чого ви тут ходите?
— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду!
— Та перед вами ж цілісіньке озеро,  чому ви  не  п'єте?
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре.
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
— У село,— каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Є,— говорить,— та не така!
— А хіба це яка?
— А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз  і сніг.
— Сідайте з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здорові.
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
— Чому   нема? Є,— говорить,— та не такі.
— А які ж?
— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано, пів-царства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку.
Парубок    прилетів    із    товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами,  повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакевві й каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить.
— Як,— каже,— можна,  щоб мужики  на золотім  кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
— Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів?
Парубок виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки моди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а його голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на \аві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив і питає:
— Чому ти   не їси? Де вже мені їсти! І надушу не йде.
І  розказав — так і так:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув іюди живущої й цілющої!.. Як я її добуду? Не журись! Я тобі дістану! Ну, гляди!
І приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно і має, як і що.
— Скажи,— говорить,— що принесу!
От лакей пішов. А Скороход відв'язав ногу під вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,—думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів  та  й   заснув.  Люди  вже   обід   кінчають,   а  його   нема.
Парубок сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не  журись,— каже,— під  млином  спить,   вражий   син!
— Що ж ми будемо тепер робити,— каже парубок,— як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся, я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
— Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав парубкові.
— Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з'їм! — каже парубок.
Та й знов — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
— Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
— Добре,— каже,— нехай дають!
От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар  бачить,  що  він  такий,— знову  загадав  загадку,  щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є — «мій меч — його голова з плеч!»
Слухало підслухав — розказав: парубок плаче.
— Не плачі — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, щ й мало буде.
От винесли їм  по сорок сорокових  кухлів  води  й  вина. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється.
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним пе вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!»
От посилає до парубка лакея:
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. «Так він сякий-такий зажариться!»
Грубник натопив лазню — так і пашить.
Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна!
Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре.
Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався,— аж він лежить на печі; вони його й збудили.
— Оце,— каже,— як міцно спав!
Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже:  що його робити? Думав-думав, думав-думав...
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер
виручіть! А то пропав я на світі!..
— Не  плач! — каже той,  що ніс дрова,— Я  тебе виручу.
Приходить слуга.
— Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська,— тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже парубок.— Тільки,— каже,— і кажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною по-іююю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!
На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
— Що там так гарно грає?
— То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
...А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди!
Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина...
Підступив під палац.
— Стій! — крикнув.
Військо в лаву стало
Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.

КОТИГОРОШКО
Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
—  А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора.
Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там,
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить?
— Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А,— каже,— людський дух пахне! А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
— Ні! — кажуть.— Битися!
— Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися.
Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув   до   глибокої   темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.
Згодом народився в неї син.
Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні бути в мене брати й сестра?
— Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати.
Батько    й    мати    умовляють:
— Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою   кров   та   не   визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як  почав   коваль   кувати,   то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився,  підставив пальця, булава як ударилась об. нього — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино!
— Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть!
— Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
— Де тобі визволити?  Шестеро не визволило,  а то б ти сам! — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
— Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— каже Котигорошко,— коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де   то   вже   миритися,— битися! — каже   Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся,— так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
— Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,— замалим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходімо разом!
— Ходім! Пішли вони.
Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
— Ходім.
Пішли втрьох.
Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася, що   й   по   дну  можна   перейти.
Вони до нього:
— Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, тут робиш?
— Та   воду   відвертаю,   щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну,  то  й  ми  туди.  А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,— в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко каже:
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: -   Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не   великий   пан,   відчиниш   і   сам,— каже   Вернигора.
Двері відчинились, та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати.
На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом спізнився?
— Та задрімав,— каже,— трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обід варити. Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
— Відчини!
— Стривай, відчиню,— каже Котигорошко.
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого,— каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
— То ти такий! — та собі — хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там.
—  Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить  він  у хату,— вже  й  товариство  поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали,    а   тоді    Котигорошко й каже:
— А ходіть лишень,— я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв.
— Коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг,— там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.
Котигорошко й каже:
— Лізь  туди, Вернигоро! А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов?
— Я,— каже Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода  на  сажень   волочиться.
— Е,— каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб'є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защемив. А ти чого тут живеш?
— А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка.
Як побачив Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де     вже,— каже     Котигорошко,— миритися,— битися!
От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою.
Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає:
— Агов, побратими,— чи ви ще є?
— Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
— Це ваше.
Витягай, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну.
— А це моє, — каже.
Витягли   ті   троє   королівну, тоді   вже   Котигорошка   треба тягти. Вони й роздумали:
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,— він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко й догадався, що   вони  вже   надумали,— узяв прив'язав до мотуза каменюку та й гукає:
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!
— Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!
Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Як не з'їси його, то ми скажемо.
— Ні,— каже,— не з'їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка й каже:
— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град,— вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене,— каже Котигорошко, — на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма,— треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже й долітають до цього світу...
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили, мушу вас покарати!
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.

ОХ
Колись-то давно, не за нашої пам'яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі,— жив собі убогий чоловік з жінкою, а в них бул одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик удався, що лишенько! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе на печі сидить, як подадуть їсти, то й їсть, а не дадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться:
— Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Так  йому  не  до  того:   сидить  та  просцем   пересипається. Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому навчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік.
— Що його робить? Поведу,— каже,— вражого сина, ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
Притомився я — сяду одпочину трохи. От сідає на пеньок та:
— Ох! Як же я втомився!
Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена ■ аж по коліна.
— Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?»
Та й каже йому:
— Хіба я тебе кликав? Одчепись!
— Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!
— Хто ж ти такий? — пита чоловік.
— Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
— Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»
— Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав.
— Куди ж ти йдеш?— пита Ох.
— Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
— Найми,— каже Ох,— у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери,   а  не   впізнаєш — ще   рік   служитиме   в   мене!
— Добре,— каже чоловік.
І погодилися,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все-все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!
— Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та попоїси трохи! Мавки подають йому страву — і страва зелена. —   Ну,— каже  Ох,— піди ж,  наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув.
Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, за вітром розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох    знову   звелів    наймитові дрова рубати; той знову заснув.
Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою,— наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його втретє, та знову сприснув вуглину живущою водою,— і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого,сів та й каже: Ох!
Ох і виліз із того пенька та й каже:
— Здоров був, чоловіче!
— Здоров, Ох!
— А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.
— Прийшов,— каже,— по сина.
— Ну,    йди:    як    пізнаєш — бери    його    з    собою,    а    не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом.
Приходить до його хати. Ох взяв   виніс мірку проса, висипав — назбігалося такого півнів!
— Ну, пізнавай,— каже Ох.
Чоловік     дивився-дивився — всі     півні     однакові,     один     у один,— не впізнав.
— Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому. От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька.
— Ох! — каже. Ох до нього виліз.
— Іди,— каже,— пізнавай.
Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
— Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік служитиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
— Здоров, чоловіче!
— Доброго здоров'я, діду!
— Куди тебе доля несе?
— Йду,— каже,— до Оха виручать сина.
— Як саме?
— Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
— Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте,
як мені сина вгадать?
—   Знаю! — каже дід.
—   Скажіть же й мені, дідусю  голубчику! Бо все-таки, який він не був,— а мій син,  своя  кров. —   Слухай   же,— каже   дід,— як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти  не бери ніякого    голуба,     тільки     бери того,  що  не їстиме,  а сам  собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син! Подякував  чоловік  дідові  і  пішов.   Приходить  до  пенька:
— Ох! — каже.
Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
— Пізнавай,— каже   Ох,— де   твій   син!   Пізнаєш — твій, не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:
— Ось мій син!
— Ну, вгадав! Холи так — бери.
Взяв перекинув того голуба,— і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає.
Батько зрадів, обнімає його, цілує. Раді обидва!
— Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає.
А далі батько й каже:
— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний, і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не зарооив!
— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,— тільки продавайте без ре
тязя: от у нас і гроші підуть, розживемось!
Йдуть та йдуть,— аж так:  на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав.  Паничі вискочили з лісу:
— Це твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за нього?
— Триста карбованців, без ретязя.
— Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо! На сто!
— Ні.
— Ну, бери гроші — давай хорта.
Одлічили гроші, взяли хорта,— давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнаи аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.
— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.
От ідуть полем,— паничі ви пустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом,— так зразу й насів на перепела. Паничі побачили:
— Це твій сокіл?
— Мій!
— Продай його нам!
— Купіть.
— Що тобі за нього?
— Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчеву зробимо!
Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
— Постійте, тату, ще буде. Як будемо іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців; тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! ^Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут насходилось купців — торгують.
— Тисячу, — каже,— без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену вуздечку зробимо!
Дають п'ятсот.
— Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу, без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука, — каже батько.
— Ну, шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
— Ні, цигане: недоуздок мій
— Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю: я тобі ще п'ять карбованців накину,— тільки з недоуздком.
— Чоловік подумав:  недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п'ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом. Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук, собачий син! — каже'жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
— Коли   ти,   кумонько,   хочеш   балакати,— каже   окунець щуці,— то я й так чую!
Знову — що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
— Коли ти, кумонько, хочеш,— то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!
А це підпливає той окунь до берега,— аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний! Коли це через який там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.)  Цар вийшов:
— Що тобі треба?
— Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та и упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився.
— Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,— оддай!
А Ох так просить:
— Що хочете, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!
— Ну,   коли   так, — каже   царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та   й   кинула   той   перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, та в вікно й вилетів геть та й полетів собі... А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
— Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: «Як-то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

ПРО БІДНОГО ПАРУБКА I МАРКА БАГАТОГО
По великому шляху, що ним їздили чумаки у Крим по сіль, їхав багатий купець Марко, а за ним тягнувся караван з дорогим крамом.
Купець той був такий багатий, що його знали і за горами, і за морями, і в нашій стороні. Якось переїздив він через невелике село, і трапилася з ним тут така оказія.
Тільки ступив він коло воріт, як назустріч йому вибіг чоловік і почав благати піти до нього за кума. Марко спочатку страшенно розгнівався на мужика за таке зухвальство, а далі й згодився, подумавши: «Може, це який щасливий знак».
Покумував, погуляв купець, залишив подарунків хрещеникові та й поїхав. Їде багатий Марко, люльку покурює та на караван поглядає, що в'ється за ним на цілу версту.
Як почало смеркати, в'їхав він у свій город, зустріли його горожани з хлібом-сіллю і провели аж до його палацу. Марко наказав погонщикам розвантажити караван, а сам, повечерявши добре, заснув. Спить Марко і сниться йому сон, що прийшов до нього хрещеник і каже:
— Слухай, Марку, все твоє багатство колись моїм буде.
Розгнівався Марко та як закричить, а потім злякався, лежить і не ворушиться. Коли бачить — опускається над ним величезний птах, та такий великий, що й сонце від Марка заступив, і стало темно, як в осінню ніч, лише кігті виблискують.
Зачепив птах кігтями Марка за шовковий пояс і поніс над землею. Чує Марко, що тіло його вже не тіло, а дерев'яна колода. Летів, летів птах з ним над землею, а от вже й море під ними.
Птах кігті і розпустив. Похолов Марко, і серце в нього мало не вискочить: так б'ється, як у впійманого зайця.
Летить він донизу швидко-швидко, ось уже і вода. «Пропав»,— думає. Коли ні — впав, і не забився, і не в воді.
Прокинувся купець Марко і не спав уже до самого ранку. Все йому хрещеник не йде з голови: зажурився купець, що втратить багатство. Вдень ще сяк-так забувався. Та не знав відтоді Марко ні одної спокійної ночі. Тільки ляже спати, як уже й стоїть над ним його хрещеник — великий, сильний, у полотняній сорочці, і з усмішкою промовляє:
— Все твоє багатство буде моїм.
Марко люто кидається на нього, але хтось ніби прив'язував його до землі, і він не міг повернути ні рукою, ні ногою, і навіть крикнути не міг.
Довго так мучився Марко, а далі й вирішив позбутися свого хрещеника.
Ідучи одного разу через те село, зайшов він до свого кума і бачить, що з його хрещеника буде точно такий козарлюга, як.той, що йому сниться щоночі. І навіть посміхатись вже починає, от тільки що сказати не може: «Все твоє багатство буде моїм». Але от-от скаже. Злякався Марко малого і каже до кума:
— Продай, куме, мені свого сина, мого хрещеника. В тебе дітей і так доволі, а з цього я вигодую доброго козака.
— Е, ні,— каже батько,— нехай їх у мене багато, але то тільки й мого. Як сядуть їсти, то серце болить, а як стануть робить, то душа радується!
Але Марко на всі лади почав умовляти та благати кума, щоб продав йому хлопця. Нарешті на велику суму забрав він хрещеника.
Виїхав купець Марко з караваном за село і наказав слугам обсмолити добру бочку. Приготували слуги бочку, поклав туди Марко хрещеника. Заднив бочку міцним дном, і коли проходив караван над річкою, то вкинув Марко бочку у воду, а сам поїхав далі.
Пливла бочка за водою та й припливла до якогось монастиря. Монашки прали якраз білизну, побачили бочку і притягли до берега, мовляв, на огірки буде. Принесли в монастир, відкрили, аж там хлопчик. Ну що робити, не кидати ж знов на воду? І вирішили монашки залишити його в монастирі.
Ріс хлопець, ріс і красивим парубком став, таким, що монашки боялись надалі й залишати його в себе. Дали вони йому на дорогу хліба і випровадили за ворота. Пішов він по наймах від пана до пана, аж поки потрапив до купця багатого Марка. Побачив Марко, що хлопець здоровий, красивий і робітник непоганий, і вирішив узяти його за старшого погонича.
От одного разу закликав він хрещеника до себе й питає:
— Хто ти такий, звідки родом?
— А хто його зна, хто я. Роду я не маю, бо мене монашки з води витягли, в бочці плавав,— сказав це і посміхнувся.
Як глянув Марко на ту посмішку, то пополотнів і наче в пропасницю його кинуло. Пізвав одразу свого хрещеника і чекає, що цей от-от скаже: «Все твоє та буде моїм». Але хлопець стоїть і тільки посміхається.
— Ну, добре,— промовив Марко. — Хочу я з тебе зробити головного свого помічника, але ти повинен виконати одне моє доручення: за морем синім лежить невідомий мені край, де можна доброго краму дешево дістати, поїдь туди і розвідай його.
До того краю ніхто не міг ніколи дістатись, бо треба було їхати через великі пороги, де перевозив заклятий поромщик і завжди перекидав людей на середині річки. А морем ніхто не міг проїхати, бо лежала в морі велика кит-риба, що перевертала всі кораблі, які йшли в невідомий край.
Зібрався хлопець у далеку путь, а Марко повеселів, бо вже не одного туди посилав він і ні один не повернувся.
Іде хлопець та йде, і приходить до річки широкої та бурхливої, що аж страшно глянути, не то перепливти її. Гукнув хлопець поромщика, та так гукнув, що той аж затремтів від того крику і пором його погойднувся.
Прийшов поромщик і питає:
— Звідки і куди держиш путь, лобуряко?
— Від купця Марка за синє море,— відповідає парубок.
Стрибнув він у пором і пливе, та очей з діда не спускає. І тільки виїхали вони на середину, де найбільше річка вирувала, дід махнув веслом — і пором розійшовся на дві половини: та половина, що з дідом була,— вже за камінням, а та, що з парубком, попала в самий вир. Бачить парубок, що прийшла його смерть і вже от-от налетить він на камінь, але ніби хтось одвертав від нього погибель. Приглядається парубок до порома, аж воно по боках чотири морські красуні ведуть пором, на парубка поглядають ще й пісню співають. Вивезли його на тиху воду і до берега причалили. Стрибнув він на берег і пішов до моря.
Цілий тиждень блукав він у степу і вже от-от пропаде без води, аж бачить — далеко засиніло море. Зібрав останні сили парубок і побіг. Біжить, спотикається, а назустріч йому дідок сивий, аж білий. Спинив хлопця та й питає:
— Куди це ти, парубче, так поспішаєш?
— Та за синє море,— каже хлопець.
— А хто тебе послав сюди, синку? — питає дід.
— Та купець, багатий Марко.
— Послухай, що скажу тобі, парубче. Лихе для тебе задумав Марко, пославши сюди. Я тут уже посивів. Померло тут багато таких, як ти. Назад звідси ніхто не повертається, і за синє море рідко хто добирався. Але якщо ти хочеш за синє море, то почекай тут, аж поки кит-риба повернеться сюди хвостом, тоді вилазь на неї, і ховайся близько голови, та й чекай, поки вона допливе до того берега, щоб стрибнути міг на землю. Не забудь ще одного: за морем живе злий цар — друг і приятель купця Марка, так що ти йому не признавайся, звідкіль ти, а признаєшся — пропадеш.
Подякував парубок дідові, зійшов до моря і став чекати, поки прибуде кит-риба. Чекав, чекав, а надвечір показалась над морем ніби земля з фонтаном посередині і тільки почала наближатись до берега, як піднялась на морі страшенна буря. Парубок уздрів великого хвоста, по берегових каменях добрався до нього, а потім по великій спині побіг до фонтана, бо там, як казав дід, знаходиться голова кита-риби.
Годин з п'ять біг парубок, аж поки добіг до фонтана. Сім тижнів плив він китом на другий бік моря, ловив рибу сорочкою і так годувався, а на восьмий побачив землю і стрибнув на берег.
Стрибнув і зразу попав у лапи царських слуг. Привели вони його до царя і почали допитувать, хто він і що він:
Парубок і каже їм:
— Плавав по морю з кораблями, був далеко за синім морем, плавав океаном, але це якось напала на нас кит-риба й проковтнула усі наші дванадцять кораблів, а я був на палубі, то разом з водою, що б'є фонтаном з голови кит-риби, потрапив наверх і жив на її спині, аж поки вона дійшла до берега.
Повірив цар такому оповіданню і відпустив його на волю.
Довго блукав парубок по чужій стороні, розвідав її добре, навчився чужої мови, узнав дещо, а потім повернувся тим же шляхом назад. Приїхав до Марка і все розказав, що знав про край за синім морем. Злякався Марко такого за'взяття, осідлав коня і поїхав до поромщика, щоб покарати його, за невірну службу.
Приїжджає, а поромщик ніяк не може до берега причалити і просить Марка взятись за весло і помогти. Тільки взявся Марко за весло, дід вискочив з порому, а Марко залишився на перевозі. Весло те було таке, що хто візьметься за нього, то вже з рук не випустить, аж поки не надійде час зміни.
З того часу став Марко перевізником, а парубок роздав усе його багатство бідним, і стали ті бідні жити-поживати та добра наживати.